Як настягати на... хабар?
Мій син, Гіджеліцький Руслан 14 місяців  воював на Донбасі. Як учаснику АТО і учаснику бойовий дій, йому  повинні були виділити земельну ділянку 2 га. Але отримати  її ніяк не можемо. «Перекидали» нас з одного місця на друге. Аж ось  нарешті почали оформляти ділянку, але знову щось не так! Мене змушують бігати по кабінетах чиновників, де я постійно натикаюся на  непробивну  кам’яну стіну, яку, думаю,  можна  здолати тільки хабарем.
Я стара, хвора людина. Якби ж ви знали, як втомилася  я  від цієї клятої війни, поки чекала сина! Чотирнадцять місяців  у мене не було ні спокійного дня, ні  спокійної ночі. Знала, що  син під Авдіївкою, в промзоні, що там пекло, гатять  кожен день, аж  земля здригається,  і серце мені рвалося на частини.
Син воював на Донбасі  за Україну,  я воювала тут,  з чиновниками, які  сидять у затишних кабінетах і сміються мені в  обличчя, бо я не можу проти  них нічого вдіяти. Я декілька разів зверталася  в обласну адміністрацію до Володимира Ілліча Кальніченка. Він говорив, що допоможе, але це тільки для «відчепи», на словах, сказав і забув. Мені радять односельці дати хабара, щоб пришвидшити справу.
За що ж я маю платити хабарі?! За те, що мій син  був на передовій?!  Про яку справедливість ви говорите нам, панове чиновники?
Що ж робити, аби на нас, простих людей,  звернули  увагу?  Піти  на площу під обласну адміністрацію, облити себе бензином  і підпалити?  
Світлана ГІДЖЕЛІЦЬКА. с. Катеринівка, Хмельницький район.

 

Це ж який розпач спонукає жінку до таких страшних думок?  А, може, згущує Світлана Гіджеліцька фарби? Не вірилося,  що нікому не зойкнуло серце, коли розповідала вона свою  історію, коли виливала свій материнський біль? І ми вирушаємо у Катеринівку, щоб поспілкуватися з авторкою послання.
Нестерпна мука  — чекати з війни
На подвір’ї ще видно залишки будівельних матеріалів, зате помітно, що паркан із двох боків оселі — новий.
— Це вже Руслан, коли  повернувся з війни, то взявся замінити старий, — зустрічає нас Світлана Станіславівна посеред двору. Запрошує в хатину, та ми зупиняємося у сінях. У кімнаті — за підручниками шістнадцятилітній Владик, її онук —  син Руслана.

— Вибавила його змалку, — прикриваючи двері, каже жінка. — Мати “втекла”, коли хлопчик був ще маленьким. З Русланом розписані не були і допомоги на дитину ніякої не добилися.
Копійки завжди треба. Он яка дорожнеча, — розповідає жінка. — Але я тримаю кози, свиню, птицю. Городу біля хати вісім соток, — переходить до справ господарських. — Деякі меблі Руслан сам зробив. Ось, бачите, і двері, і тумби вирізьбив. Вдається йому робота з деревом.
Пішов на війну, а я, бувало, як зачеплюся поглядом за річ, що зробив син, і вже не можу стримати сліз. Щодня молила Бога, тільки б вернувся живим. Просила його: «Ти дзвони, сину, хоч коротеньку вісточку про себе давай. Бо зійду з ума». Він і справді беріг мої нерви. Але коли говорив коротко: «Мамо, відключу мобільний, не переживай», я знала, що буде бій. І вже до ранку очей не зімкну. Хочу тоді себе чимось зайняти, а все з рук валиться, робота не береться, думки усілякі розривають голову. Хто чекав або чекає дітей з війни, той знає, як це важко.
Світлана Станіславівна втирає сльози і додає:
— А чиновникам на той біль наш начхати. Тепер це знаю точно...
Заслужив — не означає отримав
Мої ходіння по кабінетах, а точніше — по муках, почалися тоді, коли Руслан ще був на війні. Дізналася, що атовцям, згідно з Указом Президента Петра Порошенка, землю будуть давати, що по закону два гектари їм належить. Сказала, щоб переслав син документи. Зібрала, звернулася в Антонівську сільську раду. Голова показав карту поля, де можна було взяти тих два гектари. Претендентів на цю ділянку ще не було. Тож поїхала я в управління Держгеокадастру в районі, здала документи, думаю: добре, що процес пішов. Бо син мій цю землю таки заслужив.
Минає місяць — нічого не чути від земельників. Аж каже мені одна жінка: «Довідайся, бо ту землю вже всю роздали». Їду і дізнаюся, що й справді пороздавали, навіть чужим, а Руслану, хоч він місцевий і документи ми подали вчасно, не вистачило землі. Як же так?
Не переживайте, заспокоїли мене і кажуть, що дадуть в іншому місці. І в обласному Держгеокадастрі запевнили: «Буде вам земля»! Далеченько, правда, за селом, але є, і будуть робити документи. Аж тут новина: ті ділянки — розпайовані. Знову їду з’ясовувати, як бути? Сказали, що паї не узаконені. Можна платити гроші за виготовлення документів, буде все добре. Проплатила я півтори тисячі гривень і 150 гривень за послуги банку. Ну, думаю, наближаюся до мети. А як дійшло до діла, то на тій ділянці потім висвітилися затверджені кадастрові номери для інших людей. Для Руслана — воїна АТО — немає землі.
Все робиться. Але не для нас
І в районному, і в обласному Держгеокадастрі, і в Інституті землеустрою, де виготовляють документи, була не раз-не два. Не знала, до кого вже й кидатися за допомогою. Добрі люди порадили йти до найвищих керівників області. В листі вам писала, що розказувала про свою біду Володимиру Іллічу Кальніченку, заступнику голови облдержадміністрації. Плакала. Він мене заспокоював. Кудись дзвонив, а потім сказав, що все робиться, щоб не переживала.
Так, може для когось і робиться, але не для мого Руслана. Не від одних людей чула, що треба дати хабара і все вирішиться. Мій син ризикував життям, і за це ще маємо платити? Дзвоню в «народний контроль, розмовляю з якимось чоловіком, переповідаю свою біду, а він мені: «Може, хочуть, щоб хабар заплатити...» Я й не стала з’ясовувати, що має на увазі, кинула трубку. Біжу до Кальніченка, де вже була не раз. Кажу: «Дайте мені грошей!»
— Яких грошей? — питає.
— На хабар!
Він обурився, мовляв, хіба у нього за спиною беруть хабарі? А що маю думати, люди добрі? Я бігаю і бігаю по колу, витоптала дорогу по тих інстанціях, а результату — нуль. Ніхто не зжалився, ніхто не допоміг. Ті, хто звертався за землею пізніше, ті отримали. А ми вже скоро рік бігаємо.
Біля “розбитого яйця” рік бігають
Через кілька днів ми зустрілися із самим Русланом Гіджеліцьким. Розповідь учасника бойових дій у зоні АТО стала підтвердженням слів його матері про байдужість чиновників.
— Повернувся я із зони АТО першого червня 2016 року. Дуже сподівався, що за час, коли був на сході, у пром-
зоні Авдіївки, вже зможу отримати землю у своїй Катеринівці. Але, виходить, маму, яка клопотала за мою землю, водили за ніс, «футболили» з однієї ділянки на іншу. Місцевий фермер Павло Павлюк навішав локшини на вуха, що допоможе оформити документи без тяганини. А потім те саме чула мама в усіх кабінетах. Ніхто не зжалився над нею, що їздить до Хмельницького, як по свячену воду, не роз’яснив, як зробити, щоб вже до кінця не з’їла нервів. Беззахисних простих людей легко пошити в дурні, а щоб справді допомогти — ні. Хтось каже одне, від других чуємо зовсім інше. Підсовують, як кажуть, і мох, і болото. Але, виходить, що за це маємо ще й дякувати.
Відтоді як повернувся, став оббивати пороги чиновницьких кабінетів і я. Неодноразово вже був у районному Держгеокадастрі, у керівників Варченка та Моначина. Годували вони обіцянками, а результату — нуль. Не менше десяти разів — в Інституті землеустрою, у керівника Гунька. Він запевняв, що швидко виготовлять документи, але дотепер проблема не розв’язана. Звертався за допомогою до заступника голови облдержадміністрації Кальніченка, він обіцяв розібратися. Вже вкотре!
Цей факт сприймаю як зневагу до мене, моєї матері і всіх учасників АТО, — каже Руслан Романович.
А ось у головному управлінні Держгеокадастру Хмельницької області, схоже, так не вважають. Заступник керівника управління Петро Петровський запросив у кабінет представників Інституту землеустрою, які займалися виготовленням документів на земельну ділянку для Руслана Гіджеліцького, і я почула, що бігали біля його мами, як «біля розбитого яйця». Це, мабуть, перший випадок, коли «біля розбитого яйця» аж цілий рік «бігають». Петро Петровський детально розповідає про процедуру оформлення та виготовлення документів, наводить статистичні дані. І всупереч прогнозам представника Інституту землеустрою, що отримає воїн АТО усі необхідні документи у листопаді, коригує відповідь: «До нового року точно». Мовляв, є терміни, і щоб не було звинувачень у корупції, їх треба витримати. Затим Петро Анатолійович люб’язно пропонує узгодити з ними написаний матеріал, де йтиметься про цю ситуацію.
А мені відразу пригадався випадок, коли заступник голови облдержадміністрації Володимир Кальніченко «розпинав» керівника і заступників газети «Подільські вісті» за надзвичайно страшну провину. Як посміли, мовляв, фото тодішнього голови облдержадміністрації Леоніда Пруса розмістити у нижній частині газетної шпальти та ще й меншим за розмірами, аніж фото заступника голови ради. Газета ж зобов’язана працювати на імідж керівників області, — як школярів, повчав нас Володимир Ілліч.
Сам чиновник і справді, мабуть, звик сумлінно працювати на підвищення іміджу своїх безпосередніх начальників. Адже успішно перекочовував з одного владного «режиму» до іншого — і всюди залишався «угодним».
Почувається впевнено Володимир Ілліч не лише на робочому місці. Бо все, що треба для життя скромного чиновника, у нього є: земельна ділянка, чотири квартири в Хмельницькому, дві з яких записані на його ім’я, а ще дві — на дружину. У власності дружини Володимира Кальніченка і два автомобілі — марки «Пежо» і «Мазда», гараж. А ще — нежитлове приміщення в обласному центрі на 144 квадратних метри і фірма ТОВ «Хмельницькнасіння». Принаймні усе це добро значиться в електронній декларації посадовця. Цього добра, може, і не так густо, як у деяких колег Володимира Ілліча, та за день завтрашній, погодьтеся, можна не переживати. Тим паче, не варто брати близько до серця проблеми якогось атовця.
Вмирає надія  
А Русланові Гіджеліцькому дуже образливо, що минув рік, а він і досі не може отримати обіцяну Президентом землю. У Катеринівці їх, учасників АТО, з місцевих — двоє-троє. То невже для нього не знайшлося тієї ділянки, запитує, яка б влаштовувала його сім’ю? У чиновницькому колі, додає, на жаль, так і не зустрів людини, котра б справді поспівчувала і пішла назустріч, допомогла не обіцянками, а ділом.
Попри те, що пропонували Руслану земельну ділянку в інших населених пунктах області, погодився вже не на два, а на гектар сорок, проте у Катеринівці.
— Але на душі у мене неспокійно, — каже учасник бойових дій. — Якщо на цю ділянку теж є претенденти, то, думаю, хтось із них може «зацікавити» чиновників так, що мені знову відмовлять.
 Передчуття не обманули Руслана. Днями він подзвонив у редакцію і сказав, що дізнався про те, що його документи... не пройшли експертизи.
Тепер без усіляких вагань вирішив звертатися до суду. Надіється хоч там знайти захист.