Маленькі тихі Русанівці Летичівського району востаннє чули залпи армійської зброї у далекому 1944 році, у весняні місяці війни, коли з Поділля гнали фашистів. Цьогоріч, 15 жовтня, салют із стрілецької зброї прогримів на місцевому кладовищі. Русанівці і сусідній Голосків, які десятиліттями пов’язувала доля спільного колгоспу і територія сільської ради, прощалися з юним Денисом Дзингелем, героєм, бійцем АТО, життя якого забрала нинішня війна.
Його життя не обірвалося 24 серпня, коли День Незалежності під Іловайськом перетворився в найкривавішу драму новітньої історії України. Автобус, в якому Денис з однополчанами проривався з іловайського зашморгу, прямував по так званому «коридору», зусібіч обстрілюваному терористами. Автобус був зрешечений наскрізь. 22-річний Денис отримав важке поранення — 7 куль вп’ялися юному бійцеві у голову. Два дні без свідомості у польовому госпіталі. Потім — госпіталь у Дніпропетровську, кілька операцій, дуже повільне одужання. 12 вересня його літаком санітарної авіації доправляють до львівського шпиталю. Місяць життя під крапельницями, без свідомості, юне життя зависло на тонкій волосині. Але 13 жовтня ця волосина, на яку молились батьки Надія та Андрій, на жаль, обірвалася…
Батько героя, Андрій Дзингель, розповідає про сина скупо і зболено, бо зболена й змучена його душа: «Дениса призвали до війська у квітні як резервіста. Він три роки служив контрактником, але потім вирішив обрати цивільне життя. Воно тривало лише півроку. Ротацію обіцяли через 45 діб, але вона затяглась більше як на п’ять місяців. Денис служив у зенітно-ракетній частині. Коли охороняв блокпост, їх, восьмеро бійців, які мали на озброєнні лише автомати, люто обстрілювали терористи: живими лишилися четверо хлопців. У цей час на них посунуло з ближньої «зеленки» (придорожньої посадки) вісім танків… Денис з вцілілими побратимами дивом залишився живий. І вже не боявся смерті… Вона наздогнала його під Іловайськом».
На Покрову, 14 жовтня, коли Президент оголосив указ про День захисника України, герой-захисник повертався у рідні Русанівці. В труні.
Таке людське море, яке заповнило церкву, цвинтар, буває в моїх рідних Русанівцях, де проживає трохи більше 200 мешканців, переважно пенсіонерів, хіба що на Великдень, на проводи. Як тяжко, як невимовно боляче прощатися старшим людям з юнаком, хлопчаком, якому жити й жити.
Родина Дзингелів не була заможною, але такою працьовитою, що дивувала все село. Безцінним багатством Надія та Андрій вважали своїх синочків. Красені, скромні, працьовиті, людяні. Старший, чорнявий Андрій та молодший, білявий і балакучий Дениско. Ніколи не думала мама Надія, що буде споряджати молодшого не у весільну подорож, а у вічність. Він був її правою рукою у домашньому господарстві. Навіть побратими з АТО дивувалися, як у хвилини перепочинку Денис чудово куховарив.
— Тьотю Марусю, я тут і борщ варю, і каші, і навіть вареники вже ліпив, — розповідав по телефону сусідці Марії Дем’янишиній, з сином якої, Андрієм, Денис товаришував.
— Ми разом обороняли Донецьк, Маріуполь, разом охороняли блокпости. Денис був вірним товаришем, мужнім бійцем, та боявся єдиного: підвести своїх побратимів… — каже Денис Фоменко, командир батальйону, в якому служив Денис Дзингель.
— У школі я називала Дениска сонячним хлопчиком, настільки світлою, доброю, чуйною була ця дитина, — згадує класний керівник Любов Новак, учителька Голосківської ЗОШ І-ІІІ ступенів. — Ніколи не думала, що мої вихованці будуть на війні, віддаватимуть життя за Україну. Ще недавно ми вчили їх, а тепер вони вчать нас, як бути справжніми людьми. Хочу доземно поклонитися батькам за виховання такого чудового сина. І хочу з найщирішою любов’ю в серці подякувати моєму дорогому учневі за відвагу і стійкість. Ми всі в неоплатному боргу перед нашими синами, які віддали свої юні роки за мир і незалежність України. Героям слава…
— У нас, людей старшого покоління, просто немає слів, щоб висловити глибину нашої скорботи. Дениса любило все село, і тепер все село зійшлося його проводжати. Мій син також воює під Донецьком, і ми, всі батьки України, просимо в Бога єдиного: миру і спокою нашій землі і життя нашим захисникам, — зі сльозами на очах прощається з героєм голова Русанівської громади Хайдар Гузаїров.
Громади обох сіл допомагали родині Дзингелів у лікуванні сина, у поїздках батьків спочатку до Дніпропетровська, потім до Львова. «Русанівська і голосківська церкви зібрали для лікування нашого Дениса шість з половиною тисяч гривень. Ми весь час молилися за нього. Але, на жаль, не змогли врятувати нашого героя…» — витирає сльозу член церковної громади Русановець Марія Пузіва.
Яку гордість викликає слово «герой»… Ми не раз повторювали, що Україна потребує патріотів і героїв, щоб стати сильною. Ось вони є — патріоти і герої, наші доблесні хлопці, звитяжці… Але чому так болить душа? Бо не відає, скільки ще своїх життів наші сини покладуть на вівтар перемоги. З офіційних зведень знаємо, що уже більше тисячі бійців полягло на кривавому полі українсько-російської війни. Цей скорботний мартиролог стає нестерпним, коли вдивляєшся в юне, понівечене кулями обличчя в труні, обкладеній горами квітів. Бо життя кожного — безцінне, єдине.
Родина Дзингелів віддала Україні свого чудового, сонячного сина. І влада не повинна про це забувати: ні нинішня, ні майбутня, яку оберемо.
Вічна слава героям! Доземний уклін їхнім батькам.
Gismeteo 
