— Я запитала його: «Що вам найбільше зараз треба?» А він сказав: «Купіть нам прапорів українських, бо старі на БТР-ах дуже пошарпані…». І тоді я заплакала, вірите? Худенький, втомлений, стояв переді мною, усміхався, ніби із закордонної подорожі повернувся і за кілька днів знову туди на відпочинок їде. Віталій Ремішевський, батько трьох дітей. Він був першим з наших бійців, кого я побачила. Це вже тепер з багатьма зустрічалися, і знаємо нині навіть в кого який характер, — розповідає Ніна Скавренюк, волонтер, член ініціативної групи при Кам’янець-Подільській раді по наданню допомоги бійцям, які беруть участь в АТО. Крім неї, до складу групи входять Валерій Шкуренков та Володимир Маліновський.
Починався їх волонтерський рух ще у травні. Ніна Дмитрівна закликала своїх колег (вона — директор комунального підприємства «Надра Кам’янеччини») здати кров для поранених. Здали. Потім зібрали кошти і перерахували для бійців, своїх земляків. А згодом уже почали працювати повномасштабно, усім районом. І на сьогодні їхніми силами бійцям АТО з Кам’янець-Подільського району передано допомоги на суму майже мільйон гривень. Це — крім продуктів харчування, які, до речі, йшли тоннами: люди залюбки ділилися харчами. Кожна сільська рада активно збирала продукти.
Майже 250 тисяч гривень для підтримки земляків у зоні АТО виділила районна рада. У листопаді, на черговій сесії, знову буде розглядатися питання про надання матеріальної допомоги бійцям. І якраз тут доречно зауважити, що усі ці добрі справи започатковуються і виконуються безпосередньо під керівництвом голови районної ради Миколи Жогана, найчастіше — за його ініціативою.
Що й казати, всі відгукуються охоче. Ось надрукували в районній газеті звернення про збір теплих речей, і приніс хлопчина 12 пар в’язаних шкарпеток теплих, ковдру і сказав, що тато ще кожуха дасть. Хто він, цей хлопчина? Сказав просто, що звати його Андрій…
А дідусь один привіз бочку меду (70 літрів!) для наших солдатів. І теж себе не назвав: «Хіба я герой? Он діти й онуки наші — герої…»
Тисячу сигарет для бійців АТО передав депутат районної ради. По десять тисяч гривень перерахували приватний підприємець Галина Локай, депутат обласної ради В’ячеслав Дубіцький. А депутат районної ради Віталій Дубіцький закупив термобілизну, цигарки, продукти харчування — всього на суму 11 тисяч гривень. 35 тисяч гривень переказало підприємство «Деметра» (директор Анатолій Зелениця), 24 тисячі — птахофабрика «Авіс», 52 тисячі гривень — м’ясопереробні цехи району. Активно приєдналися й школи, започаткувавши благодійну акцію «Допоможи армії»: переказали уже 25 тисяч гривень.
Усі, наголошує Ніна Дмитрівна, абсолютно усі роблять це щиро. Хоча, як не прикро, трапляються й відмови. Так, коли мати бійця звернулася до керівництва однієї сільськогосподарської фірми з проханням допомогти купити сину бронежилет, їй відповіли: купимо, але — в рахунок паю і в розстрочку на кілька років! Ніна Дмитрівна обурюється: це що, війна в цієї жінки на подвір’ї, і хіба не цих горе-керівників захищає, як і всіх інших, її син?!
О, нинішня війна, як і будь-яка інша екстремальна ситуація, висвітлила усіх нас, немов на рентгені. І змусила, на жаль, змінити ставлення до багатьох людей. Однак більшість поводить себе гідно й підтримує наших захисників. Зрештою, це нормальна реакція нормального громадянина нашої держави. Як не допомагати, якщо ми тут у теплі й спокої, а солдати — наші сини, брати й батьки — там, за крок від смерті?!
Ця війна продемонструвала безпомічність нашої держави, яка не може нормально забезпечити наших бійців ні зброєю, ні їжею, ні одягом. Сумно. Ні, страшно, бо армія, яка воює, практично на плечах волонтерів. Спасибі їм! Спасибі народу!
Вони, волонтери, тісно контактують з усіма бійцями-земляками. Що треба? Якого розміру? Скільки? Влітку одні просили шкарпетки, футболки, труси і — мило, бо один шматок був на вісьмох. А в іншому місці мила вистачало: там просто не було води… Або ж подзвонила якось Валентина Сергіївна, дружина одного військового, і передала, що хлопцям в даний момент нічого не треба. Лиш — мішки для вбитих… Після почутого, здавалося, зупиниться серце. Але цей біль, каже Ніна Дмитрівна, додавав ще більшої сили — допомагати! Підтримувати усім: їжею, бронежилетом, теплим светром… Думкою. Подихом. Молитвою…
Їм, волонтерам, вірять беззастережно. А вони цю довіру виправдовують. Намагаються з мінімальними витратами максимально одягти, взути й нагодувати свого солдата. Часом доводиться власні гроші закладати. Нехай, каже Ніна Дмитрівна, але не забувайте, як казав Папа Павло ІІ, що багатий не той, хто має, а той, хто дає...
А кому даємо? Г-е-р-о-я-м! Бо кожен з них — герой. З мужнім серцем, втомленим поглядом і величезною любов’ю до України. Ми захоплюємося ними. І молодесеньким офіцером Пашею, який важить лише 55 кілограмів і мусить допаковувати до свого бронежилета ще 20. Який не зізнавався своїй мамі (вона на заробітках за кордоном), що воює за Батьківщину і що уже був поранений. Але материнське серце ніщо не обмане. Тому буквально прилетіла, мов птаха, вона в Україну, й тоді вже начувалися і син, і батько…
Ми схиляємо голову перед світлою пам’яттю офіцера Романа Наглюка з Ходоровець й щиро співчуваємо його рідним…
Ми вклоняємося усім нашим захисникам. Ми просимо у них прощення за цю війну, чомусь названу безглуздою абревіатурою АТО. Просимо, бо надто все несправедливо, і неможливо зібрати докупи розтерзану свідомість і пояснити, хоча б самому собі: чому, власне, одні на сході зі смертю, як із сестрою, вже поріднились майже, інші (і ми з вами) живуть, як і раніше, п’ють пиво, розважаються, і часто-густо святкування якихось своїх подій закінчують гучним феєрверком. Чим не цинізм?
Дика, підла війна. Що ти з нами робиш?..
...Я не знаю прізвища цього бійця. Може, він родом якраз і з Кам’янець-Подільського району? Його вірш виставлено в соцмережах. Власне, абсолютно неважливо, наскільки професійний цей вірш. Ви просто прочитайте його.
Я прийду з війни і гляну в очі
Тому, хто каже, що жити не хоче.
Кому набридли робота, нудне телебачення.
Розповім трішки, що бачив я…
Там ми звикли спати під грім мінометів,
Чергували, щоб наші «дрімнули» …не в наметі…
Ми спали там, брате, у ямах холодних,
Де гріють лиш мрії і туга за домом.
Бувало, що пили воду з калюж,
Вечеря на десятьох — один підсмажений вуж.
В нас не було простуд, а може, й були,
Ніхто й ніколи про це не говорив.
Найстрашніше, до чого там звикаєш.
Це те, що кожного дня когось втрачаєш.
І не знаєш, може, завтра — ТИ....
Але ми вже звикли…
Змогли… Змогли…
Ми не герої, як ви говорите…
Тут люди стають душевно хворими.
Це все від війни, від великого горя.
Але більшість — сильна. Сильніша від крові і болю…
Ми тут, бо ВИ там маєте жити у спокої,
Ми тут, бо так само хочемо миру…
Навіть, коли я лежу в окопі,
Ніколи не думаю про могилу…
Я мрію про дім, про роботу, сім’ю,
Як же я хочу скинути з себе броню…
Там, де мир, там — щастя,
Не шукай собі зла.
Молімося. За кожного з них. Мільйонноголоса молитва допоможе. Ми — вистоїмо.
Gismeteo 
