Курси валют

 Вперше у зону АТО він поїхав 2 серпня. Несила вдома було сидіти. Тим паче, ситуацію знав не лише з адаптованих для психіки глядача телевізійних зведень-звітів. Троюрідний брат Василь Васильович Світак, полковник інженерних військ, у телефонних розмовах із зони АТО розповідав, як там, у гарячих точках, наші хлопці, чим забезпечені, чого катастрофічно не вистачає… Тож, залучивши небайдужих, зібрав-скупив чималий вантаж для хлопців. Й гайда в дорогу. Список необхідного продиктував брат: бронежилети, шоломи, спальники, каремати, рюкзаки, форма, взуття, білизна, шкарпетки, ліки, консерви, тушонки…
Хлопці так тепло і радісно зустрічали! Не приховували, що привезена допомога для них — надто суттєва, ба, життєво необхідна. Побувавши там, у самісінькому горнилі війни, побачивши умови, в котрих перебувають наші захисники, вирішив будь-що їх не залишати, бо ж святу, нам всім потрібну справу роблять. Тож по приїзду став вишуковувати кошти, залучати небайдужих, просити милосердних…
За першою поїздкою не забарилася друга, а потім потяглася вервечка дороговартісних, але таких необхідних у гарячих точках бандеролей-передач.
«Це стало моєю традицією. Сумною», — зізнається завідуючий поліклінічним відділенням обласного онкологічного диспансеру Ігор Світак.

Спільна біда єднає
«Про мене писати не треба, — одразу ставить умову Ігор Євгенович. — Я розкажу про тих, про кого дуже навіть варто. Бо саме завдяки їхній підтримці і небайдужості й вдається збирати вантаж на схід.
До прикладу, — починає перелік благодійників чоловік, — аптека «Віола» (директор Ольга Гребенюк) не раз допомагала ліками, медикаментами, перев’язочними матеріалами. Коли 21 серпня російські війська спалили табір, де перебували хлопці, а я 23-го віз допомогу, працівники аптеки дали всі медикаменти безкоштовно. Колектив обласного онкодиспансеру на чолі з головним лікарем Леонідом Бриндіковим скидається грішми й приносить теплі речі, консервації... Завідуючий неврологічним відділенням обласної лікарні Олександр Костюк приніс чимало продуктів, спальні мішки… Чимало допомогли працівники ревматологічного відділення обласної лікарні, начмед Марія Шаренко, працівники міської дитячої реанімації. Віктор Паюк, директор «Епіцентру», знаючи, куди товар, знижку 20-відсоткову робить, а ще часто-густо з власної кишені 1000 гривень дістає, розуміє ж бо, речі, котрих там треба, далеко недешеві.
Подружжя Симеруків, Наталка і Віктор, — веде далі співбесідник, — завжди відгукуються, дуже багато допомагають грішми, купують товар самі. Олександр Ліщинський своїм бусом безкоштовно двічі їздив зі мною в зону АТО. Хмельницька взуттєва фабрика ПП «Кредо» дає суттєву знижку на взуття й, розбиваючи ростовки, робить вибірку потрібних розмірів. Уже 300 пар у них придбали.
А хлопці собі придумали там, так би мовити, міні-плиту: в триногу вставляють паяльну лампу й варять їсти, головне, що вона легко переноситься. На нашім ринку підприємці десяток триногів надали безкоштовно. «Я навіть прізвищ їхніх не знаю, — зізнається лікар. — Просто — хороші люди. Ви знаєте, абсолютно скрізь, дізнавшись, куди купую, йдуть назустріч, роблять знижки. Навіть у магазині секонд хенд замість півтори тисячі гривень за спальники тисячу взяли. Та й скрізь так, в принципі».
Чимало продуктів, теплих речей, коштів збирають християни віри Євангельської (п’ятидесятники). Ігор Євгенович їздить по церквах, показує фото, привезене із зони АТО, розказує прихожанам сумні реалії, інформує про те, чого потребують, звітує, що доставив… Люди щиро відгукуються, діляться чи не останнім, вносячи свою вагому лепту у наближення такої очікуваної Перемоги.
Сторінки зробленого
Ігор Євгенович гортає свій записник, у якому акуратно записано-задокументовано все: прізвища благодійників, хто скільки здав, яка сума витрачена, на що, підкріплені чеки… Списки, чого треба, ретельно виписані розміри. Є сторінки, відведені, так би мовити, під посилкові звіти: число, перелік відправленого в зону АТО (такі, повірте, величезні списки), спосіб відправлення (новою поштою чи автомобілями наших військових, котрі їхали туди), адресат (спецназ і т. д.), сума… До слова, зорганізована ним допомога, завдяки небайдужим подолянам, за три сотні тисяч гривень перевалила. «Це я веду, в першу чергу, для себе самого, — стверджує чоловік. — Та й перед людьми з чистою совістю відзвітувати завжди зможу.
Щовечора, приходячи з роботи, банки пакую, сортую одяг, збираючи його комплектами… — посміхається. — А що родина? — перепитує. — Мені допомагає». Й гроші на армію з сімейного бюджету виділяє, не обговорюючи цього.
По-батьківськи тепло
«Ось хлопці розвантажують продукти, одяг, спорядження. Ось вони всі вже в привезеному нами вбранні, взутті... Тут ми не встигли привезти мішки, як вони, секунда справи, уже бомбосховище ними облаштовують. А ось бачите хлопчина, молодесенький зовсім, він після училища Кам’янець-Подільського, — демонструє світлини на комп’ютері Ігор Світак. — Оце, дивіться, — якось дуже по-батьківськи тепло показує фото малюка, — який син чекає вдома одного з юнаків! Ось кухар банку з огірками несе й радісно вигукує: «Хлопці, у нас буде розсольник!». А ось запам’ятайте цю палатку (на фото середина «житла» з ліжками, одіялами і т. д. — авт.), бо вже тут вона ось така, — лікар зупиняє комп’ютерну мишу на фото, де лише обгорілі металеві каркаси ліжок нагадують затишок палатки. — Це «кацапський подарунок». …А оцих юнаків немає вже, на міні підірвалися. У одного дружина вагітна залишилася, а інший ще неодружений був… І ось цього хлопця вже немає. Красень, подивіться який. І оцей… Їм тільки жити, їм дітей народжувати, — сумно зітхає. — А оце: ми приїхали до саперів, підійшли зенітники, розбиті, техніки немає… «А нам щось можна?» — питають. «Хлопці, беріть, що бачите», — відповідаю, а самого сльози душать…
А оце, — волонтер переходить до фотографій, котрі приємні спогади й емоції викликають, — хлопці у мене вдома: у гості при нагоді заїхали. Ось вони у нашій церкві…».
Ігор Світак показував мені ці всі світлини, не як звіт, не як суху констатацію фактів і навіть не як очевидець тих трагічних подій, а як альбом своєї родини. «Усі вони мені вже рідні», — зізнався без грама фальші. Хоча він може й не знати прізвищ, у його телефоні записано просто «Іван, АТО» і т. д.
У день, коли ми розмовляли, хлопці із Кам’янець-Подільського центру розмінування, на війну їдучи, забрали черговий вантаж: взуття, теплі куртки, штани, шкарпетки, три тонни картоплі, консервацію, цукор, крупу, овочі, 10 бензопил, ліхтарики, паяльні лампи, спальники… Словом, КамАЗ — під зав’язку. Повезли до Краматорська.
Тепер Ігор Світак, християни віри Євангельської, медики, всі вищеперераховані й просто небайдужі хмельничани знову, кожен в міру своїх можливостей, формуватимуть черговий вантаж у зону АТО… А холоди збільшили потреби. От тільки, Богу дякувати, не скували й не вкрили кригою душі й серця справжніх патріотів.