Дванадцять років працює у Городоцькому територіальному центрі Світлана Селега. Пригадуючи свій перший рік роботи, каже, що він був особливо складним. Прокласти стежинку до серця переважно згорьованих людей ой як непросто. Пережите важким тягарем лягає на їхні плечі, відкладається у свідомості, позначається на здоров’ї та настрої.

— Найперше, що помітила, цим людям надто бракує спілкування, — розповідає Світлана Михайлівна. — Як хочуть вони, щоб хтось вислухав їхні життєві історії, поспівчував, мовив прості слова на підтримку, заспокоїв.
Ніхто не знає, яка старість судитиметься кожному з нас. Тому не треба шкодувати ні людського тепла, ні доброти для тих, кому доля піднесла на схилі літ самотність, хвороби, — веде далі соціальний працівник. — Думаю, Всевишній роздасть усім за тим, як ставимося до стариків.
Це переконання Світлани Селеги допомагає у будь-яких ситуаціях, що виникають під час роботи. Стриманність, доброзичливість, увага, турбота — цим «озброюється» вона, ідучи назустріч зі своїми підопічними. Сьогодні на неї чекають
12 стареньких жителів Сатанова. Тут проживає сім’я Світлани Михайлівни. Її чоловік працює водієм автобуса, молодша донечка — дев’ятикласниця місцевої школи, старша —  навчається в Хмельницькому обласному ліцеї. Обидві — відмінниці і перші мамині помічниці. Вони розпитують, як минув робочий день, цікавляться здоров’ям її підопічних, адже більшість із них знають з дитинства.
Серед них і 83-річна Євгенія Прокопівна Бузина, яку двічі на тиждень відвідує Світлана Михайлівна.
— Виглядаю її, як ясного сонечка, — каже Євгенія Прокопівна. — Вона мені наче рідна дитина. Свої діти далеченько, щодня зі мною не будуть, а я свою хату не хочу лишити, — розповідає жінка. — Тут минула моя молодість, тут зі своїм покійним чоловіком Антоном прожила 59 років. Усі нам заздрили, бо дуже добрий був мій Антон. Жалів мене, в усьому допомагав. На базар — разом, на автобус проведе і зустріне, щоб сумки важкої не несла. Він рано осиротів, а після служби в армії прийшов до мене і залишився назавжди. Ми обоє тільки дякували Богові, що дав нам можливість зустрітися і прожити разом довге життя.  
 Три роки як не стало чоловіка. Сумую за ним дуже. Добре, що час від часу навідується донька із зятем, онуки. А так моєю розрадою, помічницею і порадницею є Світланочка. Ми з нею, як потім з’ясувалося, ще й разом з одного села Гречана Волочиського району, а доля обидвох занесла в Сатанів.
Рідна і добра душа. Ось сьогодні наліпила мені пельменів, наварила борщику — буду смакувати. У Світлани всі страви виходять смачними. Словом, хазяйка. І в кімнатах прибере, і, якщо треба, продукти, ліки принесе, комунальні послуги оплатить. Молю Бога за її здоров’я, щоб могла до нас бігати, допомагати таким, як я. Без неї ніяк...