Виховати та поставити на ноги навіть двох дітей у наш непростий час складно, а що ж говорити про чотирнадцятьох. Шестеро хлопчиків та восьмеро дівчаток радують серце батьків у родині Блажеєвих. Проживає ця велика і дружна сім’я у селі Нестерівці на Дунаєвеччині.
Найстаршому сину — 23 роки. Антон вже закінчив Люблінський католицький університет, за спеціальністю — вчитель історії. Міг би залишитися жити в Польщі, пропонували роботу, але вирішив повернутися у рідний край, до своєї родини. А найменшенькій Софійці — п’ять місяців.
— Не повірите, але Софійку, я народжувала в машині. Чоловік прийняв пологи, — розповідає, посміхаючись, Оксана Блажеєва. — Усіх тринадцятьох дітей народжувала у лікарні, під наглядом медиків, а Софійку — дорогою у пологовий будинок.
Багато радісних та щасливих моментів пережила ця велика родина. Скільки хорошого було, а скільки чекає попереду. Та про все по порядку.
Познайомилися Володимир та Оксана у сільському клубі. Хлопець жив у Нестерівцях, а дівчина — у сусідньому селі Заставля. Прийшла Оксана на танці і зустріла свою долю. Закохалися. Одружилися. Йому було двадцять, їй лише вісімнадцять. Згодом народився синочок Антон. І все, здавалося б, мало бути добре, але… Сімейне життя не складалося. Подружжя постійно сварилося, дружина, частенько забравши дитину, йшла жити до матері. Як зізнаються обоє, кохали одне одного, але порозуміння знайти не могли. І коли синочку було п’ять місяців, подружжя роз’їхалося. Як не старилися зберегти сім’ю — нічого не виходило. Володимир розповідає, що почав тоді заглядати у чарчину:
–– У свої двадцять п’ять я частенько зловживав оковитою. І вже сам вважав себе алкоголіком. Такий тоді був час, що за будь-яку допомогу розплачувалися спиртним. Ще й у родині не ладилося. Хто знає, чим усе закінчилося б. У якийсь момент я зрозумів, що так далі жити не можна. І звернувся за допомогою до Бога, хоч на той час не ходив до храму. Молився, просив сил позбутися від алкогольної залежності і зберегти сім’ю. Потім вже почав відвідувати костьол, пізніше і Оксана також.
Врешті ми вирішили повінчатися. На той час жили дуже бідно: не було грошей навіть на обручки. Нашу церемонію не можна порівняти із сучасними весіллями –– дорогі наряди, кортежі, різноманітні наїдки та напої. Лише через вісім років після вінчання ми купили золоті каблучки. А шлюб для нас став таїнством, усвідомленим та виваженим кроком, –– розповідає Володимир Тадеушович.
І доля змилостивилася над родиною. Нарешті у них все налагодилося, а в їхній, хоч і не багатій, хаті панували злагода та затишок. За шість років після шлюбу у сім’ї народилося п’ятеро донечок: Іванка, Марійка, Христинка, Богданка, Катруся. Потім: Яник, Максим, Агнеса, Андрійко, Матвійко, Богуслава і Софійка. Оксані зараз сорок два роки, а Володимиру сорок чотири.
–– Я щасливий чоловік. Мої діти роблять мене щасливим. Нікого не агітую, –– сміється Володимир, –– народжувати стількох дітей, просто це мій вибір, моя життєва дорога, моє покликання. У сучасному світі людина часто забуває своє основне призначення –– батьківство. Ми ставимо на перше місце матеріальне, а не духовне. Поспішаючи за визнанням, кар’єрою, примноженням багатств, забуваємо про найголовніше. Наші предки мали великі родини, всіх виховували, всьому давали лад. Нас у сім’ї було четверо дітей, у родині дружини –– троє. Люди живуть ілюзіями, а не справжнім життям, відкладаючи його на потім. Часто можна почути: от би закінчити навчання, знайти престижну роботу, збудувати дім, заробити грошей — був би щасливий. Ключове слово «був би», а не є. Жити потрібно сьогоденням, використовувати ті шанси, які життя дає зараз. Адже, закінчивши, наприклад, будівництво омріяного будинку, можна втратити здоров’я. Кожен день — неповторний, кожен схід і захід сонця, природа навколо нас, люди, які нас оточують, — унікальні. А ми живемо в гонитві за матеріальними цінностями. Мені запам’яталися слова одного священика: «Дім — це не просто будинок, це місце, де тебе люблять».
І це справді так. Раніше сім’я Блажеєвих жила в будинку з трьох кімнат. Дванадцятеро дітей на такій невеликій площі. Але у них було завжди прибрано, охайно і затишно.
–– Тіснилися, –– усміхається Оксана Володимирівна. –– Але ми були щасливі. Можна жити в п’ятиповерховому будинку, але якщо там не буде панувати любов, то буде тісно. Адже один житиме на першому поверсі, інший –– на п’ятому… Цьогоріч буде три роки, як ми перейшли в нову простору двоповерхову хату. Нещодавно закінчили ремонт.
Разом подружжя вже
24 роки. Досі з любов’ю та ніжністю дивляться одне на одного. Не розуміють, як можна розлюбити? Якщо разом, то назавжди. А їхні діти — доказ їхньої любові, вони схожі на батьків, стараються брати з них приклад. Та в цій родині кожен приймає самостійні рішення, які поважають решта. Батьки пишаються дітьми, радіють їхнім успіхам. Коли Антон навчався в Польщі, він один у групі був з України. Досконало вивчив польську мову, навіть поєднував роботу і навчання, підробляв екскурсоводом. Адже хотів допомагати своїй родині, привозив завжди гостинці братикам та сестричкам. Син Леонід зараз навчається на священика — також у Польщі. Семеро дітей ходять до школи, двоє — до садочка, ще двоє вдома.
–– У нас завжди в домі гамірно. Родина велика, а до дітей ще й друзі приходять. Ми ніколи не забороняємо, двері нашого дому завжди відкриті для гостей. Хоч часто люди ніяково запитують: «А що ж ви їсте?». Ніколи не голодували, і, дасть Бог, не будемо. Не живемо, звичайно, в розкоші, але й не бідуємо, –– розповідає Оксана Володимирівна.
І все б у цієї дружної родини було добре, але в хату постукала біда. Агнеса, якій шість років, добре знає, що таке лікарня. Вона — розумничка, мужньо витримує всі випробування та старається не засмучувати батьків. Розуміє, що їм важко. За останній рік дитина перенесла три операції в Польщі. Все почалося з того, що три роки тому, на правій ніжці нижче коліна виявили пухлину. Вона роз’їла, пошкодила кістку. Лікували Агнесу в Хмельницькому, Києві, їздили по різних онкологічних центрах. Діагнози спростовували, ставили інші, а хвороба не проходила… Дитині наклали гіпс. Пропонували операцію в Києві, яка мала тривати 12––14 годин, але гарантії, що вона прокинеться після наркозу, не давали. Зараз на маленькій дитячій ніжці Агнеси апарат Єлізарова. Це дозволяє їй рухатися. Агнеса більше року була в гіпсі й не ходила, у неї атрофувалися м’язи, апарат дозволяє їх розробляти. Кістка зростається дуже повільно...
Агнеса горнеться до старших, щебече. І хоч ніжка болить, вона все ж радіє, що може ходити. Навчається вдома, до неї приходять вчителі. А нещодавно і діти зі школи завітали.
Згадує Володимир Блажеєв і події на Майдані. Він зі старшими синами Антоном і Леонідом — часто бували в Києві:
–– Люди запитували: «Невже не боїшся смерті, адже діти залишаться сиротами?», — каже Володимир. — Але ж на Майдані був не лише я, були й інші люди, в яких теж були сім’ї, діти. І зараз гинуть на сході наші земляки. Але якби усі люди були байдужі, ми не відстояли б Україну. Я сам пішов би воювати, але просто розумію, що дружина не справиться з дітьми, ще й Агнесу постійно возимо в Польщу на обстеження. Мені не байдуже, в якій країні жити. Вимагати змін потрібно не лише від Президента й інших гілок влади. Починати зміни потрібно з себе, лише тоді буде результат.
Живе родина зі свого господарства. Мають насадження малини –– продають ягоди і городину. Ще два роки тому Володимир працював приватним підприємцем. Починав у двохтисячному, робив сітку на загорожі. Влаштуватися на роботу, наприклад у Дунаївцях, Володимиру не вигідно. Адже якщо із зароблених 1,5 тисячі гривень відкинути оплату за проїзд то 900 гривень для їхньої родини –– крапля в морі. А так він має змогу допомагати дружині, їздити на лікування з донечкою. Збирають малину, горіхи, кожен у родині працює, як бджілка.
Володимир Блажеєв говорить, що часто жартують з ним знайомі, мовляв, у їхній сім’ї не вистачає ще двох хлопчиків, а то дівчаток більше. Хто його знає, можливо, з часом рахунок буде рівний...
Gismeteo 
