Біжу недавньої дощової днини на роботу, поспішаю. В одній руці парасоля, в іншій сумка, ще й примудряюсь по телефону говорити. Аж раптом чую: «Доню, можна тебе на хвилинку?». Оглядаюсь: за кіоском з пресою, що неподалік зупинки «Обласна філармонія», на лавочці сидить бабуся. На вигляд років із 75, доглянута, не спита, біля неї велика картата сумка. Підходжу. «Я так їсти хочу, так давно крихти хліба в роті не мала, — слізно просить. — Купи мені батона». Серце стиснулося від жалю, продуктовий магазин за два кроки, тож біжу. Вслід мені бабуся вигукує: «Два!». Купую два батони, приношу, віддаю. Очі пенсіонерки наливаються слізьми: «Щиро дякую тобі… Я така голодна! А купи мені ще ковбаси. «Любительської»! 300 грамів, — коли я відійшла від неї на два кроки, додала: тільки «Любительської», 300 грамів. Ні — 400!».

Хороші забаганки у голодної бабусі, чи не так? Лише сівши в маршрутку, аналізую ситуацію: якби вона просила грошей, то, звісно, я б не дала їй 24 гривні, тих, що заплатила за два батони. Отже, мудро з її боку. Складаючи факти докупи, розумію: в отій великій картатій сумці, окрім моїх батонів, вже достатньо продуктів. Просячи милостиню, на стільки б не заробила! А так прийде годувальниця додому, як мовиться, при повному комплекті.
Приїжджаю на роботу, розповідаю колегам, як по-акторськи професійно мене розвели. «І зі мною подібний випадок трапився, — каже колега. — Йду Проскурівською. Підходить інтелігентний чоловік пенсійного віку й жалісливим голосом знічено так розповідає, що кілька днів не їв. Зазираючи у вічі, сором’язливо запитує, чи не могла б я йому купити їсти. Озираюся довкруж. Продуктового магазину чи ятки поблизу нема, лише кафешки, піцерії. А я поспішаю. Тож дістаю гаманець. Розумію, що менше 20 гривень не можна  дати, бо ж хліб лише 10 гривень коштує».
«А біля «Простору» ледь не щоднини стоїть бабуся й просить: то мийного засобу, то шампуню, то мила, бо, мовляв, пенсія мізерна на ліки йде, а елементарних предметів гігієни їй і таким, як вона, власною державою на вимирання приречених, нема за що купити», — розповідає знайома.
«У мене вкрали гроші, — слізно повідала якось моїй мамі біля «Либідь Плази» молода жіночка. — Будь ласка, дайте мені 20 гривень, аби додому, до села доїхати». Мама, звісно, повірила й дістала двадцятку. Ну, з ким не буває. Аж раптом через півгодини на вулиці Театральній (вже йшла з батьком, та й хіба ці «заробітчани» запам’ятовують обличчя тих, кого вдалося надурити?), та сама жінка, та сама фраза… «Щось часто вас обкрадають», — відповіли. Але ж, уявімо, скількох до вечора шахрайці вдалося надурити, вимагаючи при цьому фіксовану суму(!). Скільки подібних випадків? Море. Чи не на курсах акторської майстерності навчилися?
Отже, що ми маємо? Розводять нас нахабні «винахідники». А ми ведемося. Замість купити фруктів своїм дітям, шахраїв збагачуємо. І знаєте, що найприкріше? Що завдяки таким ось, даруйте, брехунам ми, загартовані їхнім акторством, одного разу не допоможемо тому, хто насправді потребуватиме. Шкода…