Війна. Здавалося, то лиш слово — розповідь з книг, історія з кінофільму, давно почуте від дідів… І навіть у страшному сні уявити не могли, що нам та нашим дітям доведеться жити в епоху воєнних дій, у час, коли рідну країну розривають на шматки колись дружні «сусіди», нівечать нашу землю гармати, руйнують до болю знайомі міста, і найголовніше та найжахливіше — вбивають наших земляків. Хлопців, чоловіків, жінок, дітей… Тих, хто мав би розбудовувати та розвивати майбутнє України. Патріотів, котрі одними з перших кинулися на захист Батьківщини.
Чи не кожне село на Хмельниччині проводжає та зустрічає своїх героїв. З величезною надією на перемогу. А ще — з молитвою про збереження життя односельчан. У Білогородці Ізяславського району їх, героїв, котрі були, є і прямують на схід держави, тринадцятеро. Для кожного з них війна — то власна сповідь, скорботний біль та рана у серці. І навіть час навряд чи зможе стерти з їхньої пам’яті пережиті жахіття…
— Мамо, у мене для тебе є новина. Я — на сході, — якось розірвав лікарняну тишу дзвінок. Людмила Вікторівна саме відходила від операції. Спершу заціпеніла. В голові пронеслося безліч думок, які за мить лавиною питань полилися у слухавку. Затим настав відчай, потім — бажання відвернути біду, врятувати, вирвати усілякими силами єдиного сина з прірви, яка називається війною. Але спокійний і розважливий голос її Івана навіть не залишав сумнівів — він виконає свій обов’язок до кінця.
Його дитинство направду можна назвати щасливим. Мрію про кар’єру футболіста Іван втілював ще з початкової школи у рідному селі Білогородка. Спочатку на шкільному стадіоні, затим у Шепетівському спеціалізованому закладі, куди вступив після сьомого класу. А повну середню освіту здобував у Хмельницькому, бо вже тоді тренувався у футбольному клубі «Поділля». Вже й не пам’ятає, у скількох турнірах, змаганнях та матчах брав участь. Проте один, у 2010 році, який проходив у Вінниці, став знаковим для хлопчини. Саме там у ньому побачили потенціал та запропонували стати гравцем вищої ліги у донецькому «Шахтарі». Півроку Іван Ткачук тренувався у відомому клубі, брав участь у різних заходах. Здавалося, ось він, птах удачі. Втім через серйозну травму коліна змушений був розпрощатися з футболом та повернутися додому.
Можливо, дехто на місці Івана знайшов би спокійну роботу налагоджував тихе сімейне життя… Але це не для нього. Вирішив навчатися далі: вступив до Рівненського державного університету на заочний факультет, щоб здобути спеціальність фітнес-тренера. Згодом отримав повістку. Каже, що від служби в армії міг би і відмовитися, проте вже тоді серйозно задумався над тим, щоб стати правоохоронцем. Отже, погодився. Враховуючи гарний стан фізичної підготовки Івана Ткачука, його направили служити у спецроту «Барс». Рік проходив підготовку у Нових Петрівцях, що під Києвом. Додому повернувся 14 листопада 2013 року. Тож дев’ятнадцятирічному юнакові не довелося стояти ні по той, ні по інший бік барикад на столичному Майдані.
Про службу каже так: «Кожен хлопець обов’язково повинен пройти армію. Бо ніщо так не підготує до дорослого життя, як військова підготовка, армійські товариші… Досвід, який отримаєш там, особливо, як долати труднощі, дуже необхідний у подальшому житті».
Одразу ж після армії Іван таки пішов влаштовуватися на службу у міліції. У Києві проходив відбір разом із чотирма десятками хлопців. У загін спецпризначення взяли лише п’ятьох. І він потрапив до цієї п’ятірки!
— Я не просто мріяв про роботу правоохоронця, мені набридли злочини, вбивства, мародерства, що кояться в державі, — розповів Іван Ткачук. — Пора навести лад у нашому спільному домі, побороти злочинність. Поки що я роблю малий вклад у цю важливу справу, але хочу і буду досягати більшого, щоб і моя робота ставала ще потужнішою, вагомішою. Я вірю, що ми зможемо змінити Україну, зробити її кращою. Зараз міліція дезорієнтована. Вона сама не знає, що з нею робиться. Найголовніше питання сьогодення — як повернути довіру людей до правоохоронців…
Часто роздумуючи над цими питаннями та хвилюючись за ситуацію на сході, Іван тричі просився його до групи, яку формували для відправлення на Донбас. Через малий досвід та юний вік йому відмовляли. Проте наприкінці червня таки дали згоду. Як розповів Іван, на такі пропозиції погоджувалася більшість спецпризначенців, бо розуміли, що вони найкраще підготовлені, забезпечені необхідною амуніцією.
— Слов’янськ, Краматорськ, Авдіївка, Мар’янівка… Тут ми 43 доби відловлювали та передавали працівникам СБУ так званих ополченців, — поділився спогадами Іван Ткачук. — Як розпізнавали? За одягом, взуттям, небритими обличчями, брудом, символікою… Знаходили на вулицях, у підвалах, каналізаційних люках, навіть вигрібних ямах. Вони навіть не тікали. Знали, що не вдасться. Бувало, попадалися коректувальники вогню — хлопці 13-14 років. Мали при собі ручки, фломастери, маркери… Фіксували розташування наших військ і передавали дані.
Тиждень дали спецпризначенцям для перепочинку. На три дні Іван заскочив додому, заспокоїв батьків. Хоча до цього хлопець не так часто ходив до церкви, та, повернувшись, не втримався — перед сільським храмом впав на коліна, поцілував рідну землю, подякував Богу, що повернувся живим.
Тато Олександр Петрович, звісно ж, знав набагато більше матері, втім, хвилюючись за і так підкошене її здоров’я, не розповідав усієї правди.
У вересні загін Івана направили до Маріуполя контролювати, аби ворог не підступив до міста з моря. Затим до Волновахи. Цих 33 дні були особливо важкими, розповідає.
— Часто виїжджали обстежувати територію за містом, шукали розтяжки, міни, що могли, знешкоджували, — пригадує. — У місті охороняли громадський порядок. Багато разів потрапляли під обстріли. Найгірша ситуація, коли працює снайпер. Досвідчений за десять секунд може вбити чи поранити десять чоловік.
— У відповідь не стріляли? Не відслідковували тих снайперів? — запитала у нього.
— Як ми могли відстрілюватися, коли він поставив перед собою дитину і стріляв з-під її ніг? Хто зважиться? Хто ризикне?
Про загибель товаришів, бойових побратимів Іван не захотів розповідати. Лише деякі фрази, кинуті ним, змусили серце стиснутися. І про те, як автобус з хлопцями злетів у повітря, наїхавши на міну… І як побратим кинувся грудьми на гранату, рятуючи інших… І як снайпер цілив у незахищені обличчя друзів… І як горіли їхні тіла в кількох метрах від тих, хто вижив, але останні не могли навіть загасити полум’я чи допомогти пораненим, бо вогонь вели снайпери. Не розповів Іван і про те, як під час обстрілу на ньому зайнявся одяг. Лише мати, стиснувши руки біля грудей, згадала, як повернувся додому в салатових кросівках та спортивних штанях. «Ось так я, мамо, воював останні дні», — лише почула у відповідь.
Хоча допомоги Ткачуки не просили, односельчани не залишили у біді. Як й інших своїх героїв. Гроші збирали і старі, і малі. У місцевій школі діти проводили ярмарки, а всі зібрані кошти передавали для потреб воїнів- односельчан. Іванові придбали нову форму, зимові берці, термобілизну, окуляри на шолом.
— Ми щиро вдячні за таку необхідну допомогу нашим землякам, жителям Білогородки, — каже Людмила Вікторівна. — Андрію Гордику, Сергію Томашенку і багатьом іншим. Особлива подяка Оксані Тарасюк, яка організувала збір коштів, постійно піклується про хлопців, часто з ними на зв’язку. Тому про їхні потреби, стан здоров’я та душевний стан знає одна з перших. Хлопці діляться з нею найсокровеннішим. А інколи навіть тим, що не можуть повідати рідним.
…Відпустка добігала кінця. Спілкувалися з Іваном у передостанній день. Наступного дня він вирушав до Києва. Хлопець радіє, що хоч трохи підсобив батькам з ремонтом, допоміг у господарстві. Адже з дитинства поважає їх працю, навчився і худобу доглядати, і сапати, і косити… Матір запевнив, що на схід вже не поїде. Втім хіба її серце обманеш? Хіба ж вона не бачить отой спалахнулий вогник у синових очах? Такого виховали — чесного, справедливого. Патріота. Тож жінка знову зачастить до церкви. Вимолюватиме та проситиме здоров’я, милосердя для єдиної кровинки. І понад усе чекатиме на його дзвінок.
«Я живий, мамо!» — ось і все, що хоче почути від сина Людмила Вікторівна. А ще — звістки про те, що війна, яка забирає тисячі життів і руйнує долі, нарешті закінчилася. Перемогою. Нашою. Українською.
Gismeteo 
