Воїн-інтернаціоналіст із Рябіївки, що на Волочищині, Сергій Шальнов намагається не згадувати про Афганістан, проте сповнені пекла дні, а ще побратими, вперто не полишають пам’ять.
Сергій народився та виріс у Рябіївці, тут пішов до школи. Загальну середню освіту здобув у Клининах. В обласному центрі — фах електрика. 13 квітня 1986 року його призвали в армію. Ніби вчора… Два з половиною місяці проходив навчання в Термезі — гірському центрі підготовки. Сергій став снайпером. Супроводжував перевезення вантажів та військової техніки. До війни звикнути неможливо, а до втрат — тим паче. Проте, хіба був вихід? У 1987 році Сергій Борисович рятував артдивізіон: “катюші”, пушки та іншу зброю під Кандагаром, і за це його нагородили медаллю «За відвагу». Два важких роки війни минали дуже довго, але коли вже мав завершуватись його інтернаціональний обов’язок на чужині, за три дні до «дембеля» він підірвався на міні. Тоді з хлопцями супроводжували військову колону в Кандагар, БТР наїхав на ворожу міну. Спершу морок закрив світ. Здавалось — все. Промайнули перед очима батьки, брати, сестричка, таке коротке молоде життя. Понівечений ранами, з відірваною ногою, Сергій потрапив до військового шпиталю. Після цього важкого поранення його направили у Ленінградський військовий шпиталь. Тут воїну-інтернаціоналісту вручили орден Червоної Зірки. Після довгого лікування повернувся він до рідного села. Працював комбайнером у колгоспі. Пізніше працював у Волочиську на заводах «Номінал» та «Метеор».
Ще й досі, бува, сняться герою страшні роки війни, молоді юнаки, які гинули щодня на мінах та від рук душманів, жаркий клімат, який виснажував бійців, «Чорний тюльпан», який транспортував “Вантаж-200” безутішним батькам, дружинам і дітям. Як вони раділи, коли ця війна для них скінчилася, коли був виведений останній солдат. Сімейною реліквією став великий плакат у дерев’яній рамці під склом. На нім — фото Сергія, зроблене багато років тому у шпиталі, і напис: «Розділіть горе ближнього. Не залишайте людину наодинці з бідою, чи то хвороба, каліцтво, втрата домівки, хай стане це обов’язком наших сердець». Цілком випадково, коли воїн був на реабілітації в шпиталі Полтави у 1991 році, зайшов у палату і побачив себе на цьому плакаті. Всі присутні не могли второпати чи це він, бо такий збіг обставин буває рідко. На пам’ять подарували Сергію цей плакат при виписці. Коли повернувся додому, відчув турботу про “афганців”: дали квартиру, машину. Працюючи охоронцем на «Номіналі», зустрів свою долю — дружину Галину, з якою разом у любові і злагоді уже майже три десятки років. Дружина, обійнявши свого чоловіка за плечі, розповідає: «А пам’ятаєш, як я запізнилась на роботу лише на дві хвилинки, а ти вже не хотів пропустити, а потім сам до мене в цех прийшов…». І хоч вже минуло з того часу не одне десятиліття, її очі і надалі з такою ніжністю і любов’ю дивляться на свого судженого. Скільки разом всього пережито, але разом, душа в душу, виховали вони двох синочків-козаків Сергія та Андрія. Старший вже подарував радість дідусеві і бабусі — онуків Кароліну та Михайла. Нині Сергій на заслуженому відпочинку, подружжя займається господарством, городом та побутовими справами. Із пам’яті справжнього героя не йде Афган, і тому так болить ота нинішня війна, що забирає цвіт нації…
Gismeteo 
