Віктор Антонович і Тамара Федорівна Казви із Нового Поріччя, що на Городоччині, відсвяткували Золоте весілля. Коли збігли ті роки, не зогледілися. Здається, лише вчора побралися. Сьорбнувши горя змалку (адже обом довелося зростати без батьків), стали одне для одного підтримкою й опорою, найнадійнішим тилом. Рідня й друзі переконані, що пісня «А ми удвох» — саме про них. Бо ж з їхнього вміння берегти, цінувати, шанувати, а найголовніше — кохати одне одного хочеться брати приклад. Отой непідробний вогник неймовірного кохання, що донині яскраво горить в очах обох, важко не помітити: вони, направду, як молодята, — щасливі. А з роками щастя додалося, примножилося — є ким пишатися, кого любити, кого чекати.
«Зараз я вам покажу, що нам діти з онуками на Золоте весілля подарували», — гордо посміхається Тамара Федорівна і миттю повертається із великим перекидним іменним календарем, кожна сторінка якого хизується світлинами найдорожчих. Батьки навперебій з такою особливою гордістю і любов’ю розповідають про донечок Зою та Інну, зятів, які стали синами, чотирьох онуків і їхні сім’ї, найдорожчий скарб — трьох правнуків. Хто де навчався, хто де працює, хто що полюбляє. Вони так радіють, як сповнюється батьківська хата на свята сміхом і щебетом, коли з’їжджаються геть усі. Добрих кілька днів до свят бабуся пече усілякі смаколики, гості ж свої кулінарні шедеври привозять, ще салатів разом накришать — такий стіл накриють, що найкращий ресторан за пояс заткнуть. А співати ж бо як вміють, як люблять. Це — сімейне. «Особливо українські народні до вподоби, — зауважує
Віктор Антонович і так професійно наспівує «За нашим стодолом», а далі продовжує: шкода, хору в нашому селі нема». «Пам’ятаю, завжди, як машиною їхали, ще коли донечки навчалися, — пригадує жінка, — магнітофона не треба було: дівчата так вже виспівували! Вони дуже гарно співають. Ми ж у райцентрі жили, квартиру там отримали, чоловік у сільгосптехніці працював, а я 28 років у дорожній бригаді трудилася. То як з дівчатами-колегами з роботи їхали — так співали: уявіть, дівчат багато, добре затягнемо. Аж міліція одного разу зупинила, думали, понапивалися».
«У 2000-му, як ненька померла, повернулися ми з дружиною до отчої хати, — розповідає чоловік, — тут природа, свіже повітря, утримуємо невеличке господарство».
Уже чверть століття передплачує подружжя «Подільські вісті». Перечитують геть усе — від першого до останнього рядка. Кожному щось своє до душі в часописі, що за стільки років став невід’ємним сімейним атрибутом. «Я полюбляю «Любисток», матеріали про долі людські, — ділиться Тамара Федорівна. — Користуюся порадами «Цілителя» і «Нашої садиби». Щось ще не дали ви посівного календаря?» — зауважує. До слова, ситуацію виправили одразу — у ведучої сторінки Юлії Здибель посівний календар був уже готовий, якраз і мав виходити.
«Я люблю читати все, — посміхається Віктор Антонович. — Надто шаную політичну тематику, ціную аналітику. Поважаю газету за те, що завжди обстоює права пересічних громадян, нерідко вступаючи у суперечку з високопосадовцями. От і у мене виникла певна ситуація з питаннями земельними. Якщо зіштовхнуся з проблемами — неодмінно звернуся до вас за допомогою».
Надіємося, до цього не ді-
йде, Вікторе Антоновичу. Але на нас завжди можете розраховувати, як і усі наші передплатники. Натомість залюбки напишемо про ваше дубове щасливе весілля, про нові здобутки внуків-правнуків. Дякуємо за незрадливість. Здоров’я вам і щасливого довголіття.
Gismeteo 
