П’ять років. Вони відіграли свою роль у їхньому житті. Сашкові, його синові, у листопаді 2019-го п’ять рочків виповнилося. А трохи раніше, у серпні — теж п’ять років, як його мобілізували на російсько-українську війну. А через кілька місяців, у червні 2020-го, так само — п’ять років — буде, як він на полі бою втратив ногу...

«ЧУЄШ, ЯК ТИХО?..»
Сергій Тимощук, учасник АТО/ООС, батько двох діток, чоловік люблячої дружини. Тоді, у серпні 2014-го, його донечці Маринці було лишень вісім років. Ніна, дружина, чекала другу дитину. Власне, ми не будемо зараз про те, як виконувалися тоді плани з мобілізації і чому Сергія мобілізували. Як не будемо і про те, що в їхніх Клепачах (Славутський район) повістки було вручено 27 чоловікам. На фронт пішли ж лише двоє...
  Ми зараз розповімо про Сергія, про те, як треба захищати Батьківщину і як треба вчитися жити після важкого поранення, коли, здається, ти вже ніколи нічого не зможеш.
  Сергієві було лише чотирнадцять, коли померла мама. Через два роки відійшов у вічність і батько. Сиротами залишилося шестеро дітей, серед яких Сергій — найстарший. Він, по суті, й став їм за батька. Ще бабуся їм допомагала, їсти готувала.
  Потім Сергій одружився. Народилася в них донечка Маринка. Жили небагато, але щасливо. Тримали господарство чимале. Коника мали, який їм у роботі дуже підсобляв. Словом, трудилися без спочинку. Мріяли про сина...
  ...Син, Сашко, народився. Але з його народженням Сергія вітали вже однополчани на Донбасі. Якраз перед від’їздом до Опитного, що поблизу Донецького аеропорту. Сергій, звісно, щасливий! Упевнений, тепер точно додому повернеться, адже синочок чекає...
  Сергій Тимощук на війні був старшим навідником міномета. Спочатку вони стояли в Костянтинівці, яка потім виявилася справжнісіньким раєм порівняно з Опитним. Спочатку їх закидали мінами, а потім і сумнозвісні «Гради» обстрілювали. Не милували і цивільних: практично кожна хата отримала «свою» міну. Населення, звичайно ж, виїхало звідти. По них, військових, стріляли, але не надто прицільно.
  А от 9 червня 2015-го вгатили з танка і влучили в них біля самого бліндажа, коли поверталися з позиції. Троє були важко поранені, одного контузило.
   Сергій бачив свою розтрощену ногу. Але потім знепритомнів й отямився аж після операції в шпиталі у Дніпрі: ноги вже не було... За наступний місяць йому зробили шість операцій...

Потрапивши до госпіталю, Сергій дуже боявся, щоб Ніна нічого не дізналася. Вона якраз годувала малюка: щоб молоко не зникло. Весь час по телефону казав, що все нормально: «Чуєш, як тихо? Навіть не стріляють...». Але в Ніни душа була не на місці. І ось якось дивиться телевізор, а там – репортаж із Дніпропетровського госпіталю. Показують пораненого солдата, а на сусідньому ліжку – ...її чоловік! Тоді телефон аж почервонів від її обурення. Проте вона була надзвичайно щаслива, що він живий. Хай і скалічений, але живий. І їй нічого більше не треба...
Через два місяці після операцій Сергій став на ноги з протезом, який виготовили в Україні. Однак він ніяк не міг призвичаїтися до нього. Кожен крок давався з болем. Але Сергій вперто ходив, хоч доводилося мало не плакати від болю. Та йому допомогли волонтери. У прямому значенні –
СТАТИ НА НОГИ
– За будь-яку ціну ми вирішили виготовити Сергію протез із пластикових кришечок, – розповідає Тетяна Баско, волонтер. – У той час, самі знаєте, патріотизм був на підйомі. Ось і кришечки збирали всі, від малого до великого (я сама біля смітника не могла пройти спокійно, кришечки видивлялася). Так -от, до нас у «Дитячий світ» люди їх мішками несли. Щомісяця по 900 кілограмів збирали! Бабусі, дідусі приносили торбинки. Дітки збирали – на ручку чи ніжку для солдатика... Це так зворушує, так об'єднує усіх нас!
Потрібну кількість, звичайно, ми швидко зібрати не могли. До нас приєднався благодійний фонд «ОВЕС». З його допомогою й був виготовлений новий протез. Виготовляли його в Польщі, Сергій був там присутній, вибирав, як і що йому буде зручніше. І протезом задоволений, каже, що він, як живий. Чутливий до всього, до кожного камінчика на дорозі, до кожного поруху. З ним можна їздити на велосипеді.
Сергій з ним, як на світ народився! Дзвонить до мене, каже: я сьогодні дрова рубав. Або: траву косив. Або: сніг відкидав. А якось дзвонить і каже, що коником на базар їздив, дерть свиням купував. Як же ти на підводу сів, питаю. А з третього разу! – сміється. Радію неймовірно! І потім плачемо обоє. Від щастя...
Він – боєць, однозначно. Витримав усе, не здався, не опустив руки. Впевненим у собі став. Звичайно, без Ніни він би не впорався. А вона за нього – горою. Спільно видряпалися, спільно біду перемогли.
Он і хату купили, наприкінці минулого року вже перебралися...
НОВА ХАТА. ПРОДОВЖЕННЯ ЖИТТЯ
Вони дуже щасливі. Бо жили до цього в старезній бабусиній хатині, тулилися всі вкупі. Придбана хата недалеко від їхньої колишньої оселі. Наробилися вони, поки до ладу її довели! Чого лише вартувало Сергію заросле обійстя розчистити. Але зробили ремонт, вікна металопластикові встановили. Уже діти свою кімнату мають – як у палаці живуть.
Ніна розповідає і натішитися не може, що життя, слава Богу, налагоджується. Бо ж стільки сліз пролито, стільки зусиль докладено до цього.
І дітки ростуть. Маринка вже у сьомому класі, Сашко незабаром теж до школи піде. Сергій у своїх дітях душі не чує. Це заради них вижив, став на ноги і повернувся до повноцінного життя. Сашко ще зовсім маленький, а Маринка пам'ятає, як тато на війну пішов. Як вони з мамою сиротами почувалися й чекали його додому. Маринка дуже й дуже сумувала. І пишалася тим, що батько її захищає Україну. Пишається ним і зараз і радіє, що він вдома, і мама спокійна, не плаче в подушку ночами...
Діти – найперші помічники по господарству. І кролям трави нарвати, і козу погодувати для них зовсім нескладно.
Ніна ж переживає за тих воїнів, які після подібних поранень повернулися додому, а їх там уже ніхто не чекав. Інакше як зрадою не може це назвати.
Тому звертається до дружин бійців, скалічених війною: «Головне – підтримуйте своїх чоловіків. Не кидайте їх, пам’ятайте, що про них треба піклуватися. А вони з часом обов'язково зміцніють і знову стануть вам опорою. Вони пережили війну. І лікувати їх треба любов'ю».
Ніна, незважаючи на тьму безконечних справ по господарству, завжди намагається погодувати рідних чимось смачненьким. То пиріжка спече дітям, то печива. Сергієві, до речі, догодити найлегше, бо він любить основну страву, яка додає сили: борщ, і червоний, і щавлевий.
Справжній українець. Батько. Господар. Захисник. Який пережив війну і продовжує жити.