Із червня минулого року стрімко розвивалися події у житті Андрія Сидоренка. Він, закінчивши Львівську академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, отримав призначення у військову частину в Запоріжжі. А вже з 13 липня перебував у зоні АТО. Під Іловайськом потрапив у полон. А далі — чотири місяці неволі.
Перемога була так близько
Лейтенант Андрій Сидоренко не встиг як слід прислужитися Вітчизні. Він був командиром радіолокаційного взводу артилерійської розвідки. «Змінювали позиції, обслуговували свою батарею, — пояснює Андрій. — Навіть накрили дві вогневі точки. Ми були упевнені: перемога близько...».
Та й справді, під Іловайськом зібралися п’ять батальйонів, а це понад дві тисячі бійців, які зуміли б викинути терористів з Донецька. Але всі вони потрапили у смертельну пастку, до дрібниць продуману й сплановану.
«Ніч із 23 на 24 серпня була тривожною — із кордону росіяни нас обстрілювали, а в небі кружляли безпілотники, — розповідав Андрій Сидоренко. — А вже вранці почули гуркіт важкої техніки. Ми зачаїлися у хащах. На блокпост сунули танки без розпізнавальних знаків й вели вогонь». Сили були нерівні. Нас захопили у полон. Вже згодом дізнався, що це була
Псковська дивізія. Та й російські військові не приховували це, хизуючись своєю перевагою у зброї. «Где остальные?!» — кричав російський офіцер до мене, розмахуючи пістолетом. Я мовчав, тоді він натиснув курок, цілячись мені в коліно. Але рука його затремтіла, й він не вистрелив. Із зв’язаними руками ми долілиць довго лежали на асфальті».
Та й ранок не віщував нічого доброго. Їх під конвоєм вивели на високий пагорб, з якого російські загарбники безперестанку вели вогонь. Земля аж здригалася від вибухів снарядів та мін. «Ми воюємо за святу віру православну, а ви — фашисти й карателі», — не раз повторював цю фразу російський офіцер.
Вночі полонених Камазами повезли у Ростовську область. А там російське командування вирішило віддати українських бійців у руки терористів, і їх привезли у Донецьк, у приміщення СБУ.
«Аж 145 чоловік тіснилися у кімнаті архіву. До похідного життя нам, військовим, не звикати. Тож на нічліг вмощуватися на полицях, підстеляючи паперовий мотлох. Та все ж безсоння мучило не лише від тривожних думок, а й голоду, який постійно діймав. Не лише вдень, а й уночі».
Щоденна їжа була одноманітна й прісна. Кілька ложок непромитої каші, з камінцями й сміттям, шматок хліба, що аж просвічувся. Їли, хоча те вариво скрипіло на зубах.
Перші дні для Андрія видалися найважчими — безкінечні допити й приниження, а сепаратисти, упевнені у своїй правоті й перемозі, твердо вірили, що незабаром збудують «новый мир» з дев’ятьма областями у складі. Уже й на стінах порозвішували карти «великої» Новоросії, і коли хтось із полонених висловлював сумніви з приводу грандіозних, але чи здійсненних планів, то від сепаратистів отримував на горіхи. Били гумовими палицями.
Скоро Андрій та його побратими збагнули, що мовчання — золото. Бо ж кожному з полонених хотілося вижити й повернутися додому.
Жодного разу не наступив на синьо-жовтий стяг
Хоча до них, кадрових військових, запевнив Андрій, сепаратисти ставилися краще, аніж до добровольців, які для них стали, наче кістка у горлі, полонені батальйону «Донбас» мучилися у підвалі. Їх не милували, а били й катували. З волонтерами теж не панькалися — морили голодом, не надавали медичної допомоги. Найбільше дратувало самозванців із так званої ДНР, що «свої», східняки, допомагають «київській хунті».
Зустрів Андрій свого земляка — добровольця Артема. Намагався його підтримувати, бо юнака бачив побитого, із закривавленим обличчям, Артема ганьбили, змушували зізнатися у тому, до чого він навіть не причетний — руйнуванні школи, житлового будинку. На жаль, ще й донині цей доброволець перебуває у неволі.
Все українське сепаратистській братії стало ненависним й дратувало. «Коли на столі у кімнаті архіву, серед сотні маленьких ікон, охоронець вгледів лик Божої матері з написом українськими бук-
вами, то схопив її і пошматував. Він намагався з’ясувати, як ця «нечисть» потрапила до полонених. А навпроти входу у приміщення та біля туалету сепаратисти розстелили синьо-жовтий стяг, — згадував Андрій. — Вони з насолодою топталися по ньому. Я жодного разу не наступив на рідний прапор. Але якщо хтось перечепився за синьо-жовте полотно, намагаючись переступити через нього, то охоронці лупцювали його по спині гумовими палицями».
Розповідав Андрій і про священнослужителя московського патріархату, якого звали отець Сталін. «Він часто приходив до нас напідпитку. Розмахуючи великим металевим хрестом, називав нас віровідступниками й уніатами, вимагав каяття та вірного служіння Новоросії. Коли один із моїх товаришів поцікавився, чому їхній Кирило благословляє насилля проти українців, то отець Сталін забув про милосердя. Він щосили бив по голові вільнодумця. Навіть кров, що лилася з ран, гнів отця не зупинила. Заспокоїли його лише охоронці, а покаліченому надали медичну допомогу».
Лише один із військовополонених не витримав морального тиску, а може, з якихось інших міркувань «перебіг» у ворожий табір. Тоді хутко з’явилися російські журналісти, аби розрекламувати «гідний» вчинок колишнього українського бійця.
«У середині вересня нас почали відправляти на різні роботи. Були ми і прибиральниками, і вантажниками, — продовжував Андрій. — Місцеві жителі вважали нас карателями, фашистами, намагалися принизити, не скупилися на прокльони й лайки. Хоча на продовольчому складі траплялися й добрі люди. І там мені вдалося зателефонувати до своїх батьків».
Коли ж сепаратисти розпочали складати списки для обміну полоненими, то вели «душевні» бесіди. Вони розповідали про райське життя у Новоросії для тих, хто залишиться у Донецьку, й пекельні муки полонених, які погодяться повернутися на українську землю. Залякували, розповідаючи різні небилиці, і, зокрема, те, що звільнених викидають з літака чи віддають на органи. Ті байки пропускали повз вуха, бо кожному якомога швидше хотілося відчути такий довгоочікуваний подих волі.
Бачила Андрійка серед убитих
Як завжди, і той ранок 24 серпня у Галини Сидоренко розпочався з думок про сина. З нетерпінням чекала його дзвінка, а телефон уперто мовчав. Коли ввімкнула телевізор, то трішки заспокоїлася — розпочалося святкування Дня незалежності у Києві, побачила і керівників держави, і навіть міністра оборони. Отож на кордоні усе спокійно. Навіть зраділа, бо вже була впевнена, що це лише чутки про росіян. Вони ж не посміють, як-не-як братський слов’янський народ. Не було сил уже чекати, й Галина Дмитрівна зателефонувала синові, але його телефон був поза зоною. День минав у тривозі.
Не відразу ж Андрій зізнався батькам, що перебував у зоні АТО. Коли телефонував, то заспокоював їх, казав, що охороняє склади. Тоді і приснився Галині Дмитрівні сон, через який втратила спокій. Бачила свого Андрійка серед убитих. Тоді довго плакала, наче важезний камінь ліг на серце.
Минуло три дні, а від Андрія не було жодної звістки. Микола Олександрович згадав, що в нього є товариш у Дніпропетровську, військовий. Зателефонував до нього. Невдовзі він повідомив, що нема Андрія ані серед поранених, ані вбитих, отож він вважається зниклим безвісти. Відтоді не життя було для подружжя, а нестерпні муки в очікуванні звістки. Галині Дмитрівні ніч здалася вічністю, вона не спала, а стояла на колінах перед образами, випрошуючи милості Божої для сина. А ранок не приносив їй радості: аж на двадцять третій день невідомості почула у слухавці такий рідний голос: «Мамо, я живий і здоровий...».
Відтоді у подружжя з’явилася надія, що Андрій повернеться, його визволять й обміняють. Проте час для них, наче зупинився.
Та все ж наприкінці грудня, торік, серед 146 полонених Андрій був звільнений. Із Василькова, де військовослужбовців зустрічав Президент, одразу ж повернувся у Запоріжжя у військову частину, де розпочинав службу. Він не знайшов своєї парадної форми, а потім дізнався, що у ній поховали Івана, бо висіла поряд і переплутали. Нема вже Дмитра, теж однокурс-
ника. Їх, вірних друзів Андрія, російські загарбники того чорного дня, 24 серпня, розстріляли на блокпосту.
Андрій стис кулаки. Біль втрати переповнював його й злість не полишала. «Куди ж поділася у російських офіцерів оспівана честь і шляхетність, коли вони холоднокровно вбивали українців й навіть добивали поранених?» — дивувався мій співрозмовник.
Ніщо не змогло знищити українську душу Андрія. І переконання 22-річного офіцера не похитнулися. Своїм святим обов’язком вважає захист Вітчизни. Трохи відпочине і знову поїде на службу.
Gismeteo 
