Коли переступила поріг будинку Рисенкових із Красносілки, що на Славутчині, подумала, що потрапила у казкову пекарню: пишнобокі булочки з різноманітним начинням, шоколадні їжачки, кекси… Все складають у великі картонні ящики і… районною громадською організацією «Майдан» передають на фронт. Та й не тільки цим допомагають армії. Хоч самим — непереливки. 25-річна донечка Юлечка змалку прикута до ліжка, не розмовляє… — глибока форма ДЦП, важка психологічна хвороба. І пенсії у всіх — мінімальні. З господарства підсобного, городів на плаву тримаються. «Хлопцям, які захищають наш мир, кожен із нас, отут, за тисячі кілометрів від війни, просто зобов’язаний допомагати», — плачучи, стверджує господиня Людмила Олексіївна. І на твердження ці має право — знає більше нас усіх: багато родичів, друзів залишилося на колись рідній Луганщині. Що таке сотвориться у 21-ім столітті, й в страшному сні наснитися не могло.
Нічні черги за… хлібом
Батьки Людмили у 1981 році повернулися з Донбасу, де тато працював шахтарем, до рідної Красносілки, купили тут хату. А в 96-му переїхали до них й Людмила з чоловіком та двома діточками. Жити чи, пак, уже виживати у рідному Лозовському Слов’яносербського району стало, м’яко кажучи, важко. «Коли закривається шахта, — констатує Микола Володимирович, теж колишній шахтар, — селище вимирає… У 90-х людям на сході тяжко жилося. Уявіть: о 2-3 годині ночі треба було вставати, аби зайняти чергу за хлібом, якого всім все одно не вистачало. …За 500 (!) гривень ми продали свою трикімнатну квартиру, з усіма меблями, котлом».
Тут міські жителі вчилися сільським премудростям. Згодом стали тримати чимале господарство, поратися біля землі. Микола Володимирович й на пилорамі, й на тракторі працював, й на спиртозаводі, допоки на пенсію вийшов, а Людмила Олексіївна ж від народження Юлечки й на крок фактично від неї не відходить. Благо, мама Людмили Лідія Калиніківна завжди в усьому допомагає. А син Микола зараз в Рівному живе.
Дзвонив попрощатися
«Де колись проживали, нині блокпости, постійні обстріли, бомбардування, — зітхає Людмила Олексіївна, — страшно телевізор вмикати. Щодня зідзвонюємося з рідними, друзями, які там залишилися, у нас чи не в кожнім куточку Донбасу хтось є. І всі стверджують: біда. І всяк раз наступні новини за попередні трагічніші. Щоразу менше стає вцілілих будинків, немає уже нашої райлікарні, магазинів…» Сльози розпачу нестримно скочуються з очей. Чому так сталося? Збагнути-переосмислити важко.
«Є і знайомі, — зізнаються, — які переконані, що це ми, бандерівці, в усьому винні (російське телебачення свою справу зробило). Закидають, що, чого, мовляв, варта Україна без Москви і що це ми їх вбиваємо. «Ми землю обробляємо, — відповіли їм, — а не війну роздмухуємо, і воювати не хочемо. Українці всі проти війни». Втім, проросійськи настроєних дуже мало, одиниці, свідомі ж люди, зрозуміло, за Україну, проти Путіна. Ті, хто проживає там, у горнилі війни, розповідають, що бачать, яка страшна техніка, щораз більшими партіями, суне на вкраїнських захисників, руйнує нашу землю. Бачать тих, хто воює проти нас: зеки, чеченці, гагаузи, осетинці...
Брат мій в Сєверодонецьку з сім’єю живе, — розповідає Людмила Олексіївна. — Якось три дні зв’язку з ними не було, а з новин чули, що якраз бомблять страшно Лисичанськ, Сєверодонецьк, Рубіжне, Кремінне… Мама сплакалася. Ми так переживали. Аж тут подзвонив брат. Я ніколи не чула, щоб він плакав, а тут — сльози ледь давали можливість вимовляти слова: «Ми в підвалах три дні, бомблять, не вщухаючи, а я подумав: я ж навіть не сказав вам: прощавайте». «Не смій! — кричала йому. — Моліться». «А ми тільки те й робимо», — відповів.
Донцем пливуть загиблі солдати
…«У племінника мого було п’ять меблевих магазинів, два будівельних, — веде далі жінка, — нічого не залишилося, все з землею зрівняли. Та це що, життя — найцінніший скарб, та й його вберегти важко. Кума розповідала, що сусідка її вийшла на подвір’я білизну вішати і… впала замертво від осколка «Града», а в хаті залишилося шестимісячне немовля, чоловік у цей час в Росії на заробітках був. Взяли сусіди її, загорнули в одіяло й… прикопали на городі: під суцільний дощ із смертоносного металу й поховати належно можливості не було. А коли чоловік загиблої повернувся, перепоховали належним чином. Не приховує кума, що доводиться живим повз трупи мертвих часом ходити…
А братова моя — мер в селищі Щедрищеве, — втираючи сльозу, продовжує, ніби фільм жахів, реалії описувати співбесідниця. — То дзвонять якось до неї місцеві жителі й кажуть: «Донцем пливуть тіла… українських солдатів. Ми їх палками відштовхуємо…». «Заради Бога, не робіть цього, — заперечила вона, — це ж чиїсь діти, їх чекають, їх шукатимуть». Вона розпорядилася, щоб їх фотографували, номерували, закопували й присвоєний номер писали на могилці…
А племінник розповідав, — плачучи, веде далі Людмила, — що на одній із колишніх баз відпочинку, що у лісі розташована, поблизу Кремінного, знайшли кілька десятків розчленованих, без внутрішніх органів тіл наших солдатів. Це ж, певно, над живими ними так скоти знущалися. А хлопців тих чекають досі вдома. Страшна, непотрібна, безглузда війна».
«А шахти закидані трупами бойовиків, — долучається до розмови Микола Володимирович, — КамАЗами їх звозять й скидають у шахти. А багатьох отими білими КамАЗами, що нібито гуманітарку доставляють, повивозили в Ростов і поспалювали…».
«Під козачками»
До слова, тими ж КамАЗами, стверджують співбесідники, привезли козачків, «наглядачів» так званих ЛНР і ДНР. А життя «під козачками» — нестерпне: встановлена комендантська година; все, що подобається ополченцям (авто і т. д.), вони, не церемонячись, відбирають. Залишені будинки повідчиняли, замки позривавши: виносять, що до смаку припало, живуть там, господарюють. Дівчатам самим на вулицю виходити лячно — хтиві козачки з ними не церемоняться. Словом, повні безкарність, свавілля. «В тих населених пунктах, що українські, до прикладу, Царівка, люди отримують і пенсії, і зарплати, там господарство успішно функціонує, — констатує Людмила Олексіївна, — а ті, що в ДНР, ЛНР захотіли… З серпня пенсії отримують лише ті, хто зареєстрований на нашій території. Їсти там нічого. Обіцяла «нова влада» дати працюючим хоч до Нового року премії, та, видно, забула.
…Біблейські, на жаль, сповнюються істини, — з сумом мовить Валентина Олексіївна, — йде брат на брата. Але це ж не українці одне проти одного воюють, бо з ворожого боку — зеки й російські найманці».
І молитовничок на щодень
Коли почули, що Славутська ГО «Майдан» активно допомагає нашим захисникам на сході, не вагаючись, долучилися. «Богу дякувати, — посміхається господиня, — картопля вродила, морква теж…». Всеньким селом збирали солдатам харчі, ковдри, білизну. «Білизна зайвою не буде, — уже змахує сльозу, — бо в госпіталях в хлопців рани постійно кровоточать, то ж коли і хто має встигати прати-сушити?».
А коли почула Людмила Олексіївна, що хочуть хлопці домашньої випічки, не вагаючись, до духовки стала. Інгредієнти використовує свої, не просить допомоги, смалець, каже, є, борошно теж, бо пшениця вродила, маргарину чи масла, яєць, бо ж на скільки домашніх вистачить, купить, адже на армії, вважає, економити грішно. З часом теж не рахується — ті, хто в холодних окопах, цього варті. Ще долучається до Славутських активісток, які солять на передову капусту, морк-ву… А ще щоразу, коли їде до райцентру знімати з карточки Юлину пенсію, кладе у скриньку для АТО 100 гривень. Для їхнього сімейного бюджету, якщо врахувати ще нинішню вартість памперсів, яких чимало треба для доньки, це таки великі гроші. «Хоч як буде тяжко, — стверджують, — на армію даватимемо завжди».
…У ящичок до солодкого поклала хлопцям молитовничок на кожен день. «Щоб молилися, — каже. — І ми за них молимося. Я прошу Бога за кожну маму, яка відправила сина на війну, щоб дочекалася. За рідну Україну, щоб перемогла».
Коли Рисенкові дізналися, що треба гроші, аби відремонтувати чотири бронетранспортери, щоб на передову відправити, вирішили… колядувати. Зібрали команду однодумців. Наколядували нормальну, як для маленького села, суму, бо ж всяк таку ініціативу схвалював, кожен армії допомогти хоче.
Отримала Людмила Олексіївна грамоту від громадської організації «Майдан» за активну допомогу. А хлопці, які смаколиками її ласують, переказали, що неодмінно у гості заїдуть. «Це не для мене, я як тільки побачу їх — розплачуся. Мені не треба подяк, хай тільки живими повернуться, — щиро мовить. — Ми ж, — розставляє одразу крапки над «і», — не робимо нічого особливого, просто виконуємо громадянський обов’язок. Це ж війна не отих окремих хлопців, які там, це наша спільна біда. І я думаю, що нині кожен замість, наприклад, купити пляшку горілки (а скільки молоді дозволяє собі нетверезі розваги), повинен віддати ті гроші на армію. Бо ж за що хлопці гинуть? За нас з вами, за кожного українця, за Україну».
Богу дякувати, не перевелися у нас справжні патріоти, а отже, Перемога неодмінно — за нами.
Gismeteo 
