Олексія Ткача з Митковець, що на Летичівщині, можна впевнено назвати справжнім другом і поціновувачем «Подільських вістей», бо який би матеріально скрутний час не був, він завжди передплачує улюблене видання.
І приїздив до редакції не раз, адже в певний період свого життя потребував підтримки з боку газети, тож кореспондент і розбиралася в життєвих перипетіях пана Олексія. Та час минув, все налагодилося, й життя пішло звичним темпом. Однак — як завжди, трохи пришвидшеним, бо він так звик за багато років…
Цей чоловік — яскравий приклад справжнього сільського трударя, який все життя працює на землі, займається невеличким господарством. Олексій не має модного телефону, дорогого телевізора, мало купує продуктів в магазині, в основному, харчується домашнім — усім вирощеним вдома. Проте єдине, в чому відмовити собі не може, це в читанні. Виписує періодику, читає книги, бо так, каже, наповнює себе й свою душу, підживлює її… Намагається давати собі раду, як може, бо так вже склалася доля, що живе сам, не має сім’ї. До останнього подиху доглядав стареньку матір, з якою і прожили вдвох у старенькій хаті. Він звик розраховувати завжди лише на себе, свої сили, бо покластися, на жаль, нема на кого. Родичі живуть далеко, аж на Київщині, тож нечасті дзвінки одні до одних — це й все спілкування.
Та пан Олексій, якому вже сімдесят минуло, не звик нарікати на життя, опускати руки, бо це не в його характері, який він загартовував не один рік, бачив чимало на своєму шляху — побував за кордоном, працюючи в Тюмені, та й по Україні наїздився. Однак все життя вмить змінило повідомлення від матері, яка занедужала… Повернувшись додому, він присвятив себе їй сповна. Так і пролетіло життя, не зогледівшись. Лишень стіни старої хати все більше тріскаються, осипаються, їхній час спливає, а на нове житло нема можливостей. Ось у таких реаліях нині наші пенсіонери — виживають, як можуть. Точніше, поки можуть…
P. S. Зібравши гарний врожай городини й взявши дві важкезні сумки в руки, він через поле десь зо три кілометри несе їх до автобуса, щоб продати овочі й фрукти на Хмельницькому базарі та бодай якийсь гріш заробити. «Та поки сили є, то треба трудитися, — каже мій співрозмовник. — Он які врожаї маю, недаремно ж трудився, обробляв ділянку». Він щедрий і щирий, любить землю і свою малу батьківщину, і вже звик не нарікати, бо це, як не прикро, нічого не змінить…
Gismeteo 
