Преса і телебачення — сильна зброя. Важко переконати людину після отриманої першої інформації. Це і відбувається нині з російським населенням, навіть тими росіянами, хто постійно проживає в Україні. Вони не вірять, що все те, що нині відбувається в нашій державі, — це давно заплановано Путіним і його поплічниками. Кажуть, безпосередньо готувалися уже з 2008 року, вербували терористів, безперервно агітували населення України. Як можна не вірити цьому? Як можна не вірити, що на території України російські військові?
В Криму вони бетеерами таранили українські військові частини, закидали запалювальними сумішами у пляшках казарми. Захоплювали в полон, знущалися над жінками, командирів по-звірячому катували, ламаючи руки, ноги, відрізали вуха і розпанахували животи.
Особливо ці кати-терористи знущалися над офіцерами. Тримали в холодних із закривавленими стінами підвалах, роздягали догола, принижували. Спершу зривали погони, знущалися навіть над формою: затоптували в грязюку. Сипався град матюків. При цьому били по-гестапівськи.
Знаю із розповідей обізнаних людей, військові виживали дивом. На щастя, деякі командири були звільнені українським спецназом або СБУ. А російська преса і Путін у цей час заявляли, що в Криму російських військових немає, а воює, мовляв, банда бандерівців: «Форму можно купить в магазине».
Деякі бойові дії транслювали на українських телеканалах наживо і було чути мову російських вояків, характерні вислови. Невже це не доказ?
Так, є і українські терористи, підготовлені в Росії за великі гроші. Я не розумію, як можна жити в Україні, а думати по-путінськи, виправдовуючи його терор. Дехто заявляє: «Чому не показують по телевізору ці катування над українцями»? Неможливо переконати людину з обмеженим кругозором. А хіба журналістів не били, не вбивали за їхню роботу? Росія поквапилася обмовити Україну за результатами виборів і повідомила, що переміг «бандеровец Ярош». Очевидно, він купив голоси (як і форму) в російських магазинах...
Я — росіянка, родом із Санкт-Петербурга, колишнього Ленінграда. Мій чоловік, українець, був військовослужбовцем з академічною освітою, навчався в Ленінграді. З 1966 року служив у ракетних військах величезної армії. І на Хмельниччині, і на Вінниччині, в Осетії, у багатьох містах величезної країни, де базувалися в той час ракети новітнього зразка. Колишній президент Кравчук з блискавичною швидкістю нищив усе озброєння в українській армії, скорочуючи військовослужбовців. Це продовжили інші президенти. Багато хто з командирів військових частин з болем сприйняв такий «переворот» в армії України. Вони передбачали те, що відбувається нині. На жаль, тих командирів уже немає в живих. Думаю, усе, що відбувається нині, було б для них потрясінням. А тоді, знищуючи ракети, заливаючи шахти водою чи засипаючи ґрунтом, залишали з багатьох одну, як музейну рідкість, для фільмів.
Кажуть, чимало ділків казково збагатилися на мідних кабелях, підведених до ракетних шахт. Американці, приміром, розшукували спеціалістів, які прокладали кабель, добре платили за роботу, і мідь переправлялася за кордон. А військовослужбовці, звільнені в запас, переживали за державу — Україну. І де ж були президенти?! Чому їх не тривожила доля України. Вони сподівалися на НАТО?
Тоді часто можна було чути: «Правильно, що армію скорочують, для чого нам її годувати? Нас захистить НАТО!» Скількох молоденьких наших солдатиків убили тепер отакі «розумування»... Можливо, синів чи онуків тих, хто схвалював скорочення армії.
Я двадцять років була службовцем у Збройних силах СРСР, тому й добре обізнана із деталями армійського життя. Я — майстер спорту СРСР зі стрільби. В минулому захищала спортивну честь Ленінградського військового округу. Не-одноразова чемпіонка Ленінградського військового округу, Збройних сил СРСР, ракетних військ. Навчала стрільбі військовослужбовців і курсантів ленінградських училищ та академії. А також розбирати і збирати зброю: пістолети усіх видів, гвинтівки, автомати, кулемети. Тому я і нині готова — у 78 років — захищати Україну! На жаль, підводить здоров’я.
Перші мої змагання за Ленінградський військовий округ були у Львові, потім у різні часи і роки в Одесі, Києві, Тбілісі, Орджонікідзе...
Були команди із двадцяти військових округів, по 26 військовослужбовців, з усіх всього чотири жінки. Проводилися змагання на першість СРСР серед команд: армія, «Динамо», ДТСААФ, «Буревісник», «Трудові резерви». Всі були дружними, не було «ворогів»-суперників. Було одне поняття — перемагає найсильніший. Усі пробоїни в мішенях на виду у всіх показувалися цифрами. Взаємовиручка у стрільців була на висоті! Все було: радість перемоги, сльози поразки і устремління більше трудитися, щоб перемогти. Незабутні паради: відкриття і закриття змагань...
Тепер усе це зникло взагалі в армійському житті. Ніяких спортивних команд усередині військових частин і змагань між ними. Поруйновані стрільбища, тири, басейни, стадіони — так само, як ракетні шахти.
Я вихована на ідеалах чесності і справедливості серед справжніх великих майстрів спорту СРСР, чемпіонів Європи і світу. Таких, як Іткіс, Умаров, Ясінський, Фролов, Лодиженська — це тільки армійці збірної команди Ленінградського округу, членом котрої була і я з 1955 по 1966 рік, до переїзду у місто Хмельницький, у Прикарпатський військовий округ, де продовжила займатися спортом.
Передавала свій досвід і знання у стрільбі ракетникам у військових частинах, спортсменам-стрільцям внутрішніх військ та ХВАКу. Продовжувала й сама виступати на змаганнях навіть у пенсійному віці.
Старша дочка — теж майстер спорту зі стрільби, молодша — кандидат у майстри спорту. Мої діти виростали на стрільбищах різних міст...
Образливо і тривожно, що в Україні, починаючи від президентства Кравчука, знищувалася армія, як і Академія Збройних сил України, перейменована в Національний університет оборони України імені Черняховського. Скоротили більше половини досвідчених заслужених викладачів, зосталася третина від академії. Для чого президентам-головнокомандувачам Збройними силами грамотні офіцери?! Отримали «результат»: загинули молоді, недосвідчені командири та їхні підлеглі солдатики. Нині призвали в армію велику кількість молоді, добровольців, але навчати їх військовій справі нікому, немає командирів: вони самі спішно навчаються тільки тепер. Вони не знають, що робити, коли зворохоблений натовп зазомбованих або куплених людей перешкоджає просуванню техніки та солдатів України. Практично цей натовп допомагає терористам Росії нападати на українців. Це теж запланована Росією тактика, про що відкрито говорив Путін. Але і в цьому не переконати тих, хто вірить пропаганді Росії.
Колишньому президенту Януковичу не потрібна була армія, а отже, й Національний університет оборони України. І він підписав вирок головному корпусу університету в Києві, історичній споруді, пам’ятці архітектури, із золотими люстрами, бронзовими колонами і т. д.
За царських часів вона належала артилерійському училищу. Цар Микола II завше приїжджав на випуски училища. Проте ніхто з чотирьох президентів ніколи не бував на випусках в академії, а тепер університеті Збройних сил України. Вони дуже зайняті були чимось?
Награбувавши стільки всього, Янукович потурбувався про родича-суддю і придумав назву суду, якого ніде немає і не було: «Вищий спеціалізований суд розгляду кримінальних і цивільних справ». Цій установі і передали приміщення університету. Два роки тривала боротьба начальника університету генерал-полковника Василя Телилима і його першого заступника генерал-лейтенанта Віктора Тарасова за будівлю. Вони зверталися в усі інстанції і навіть в НАТО, оскільки в цьому корпусі встановлена і їхня техніка для навчання їхніх офіцерів. Та все-таки у червні 2013 року за наказом Януковича у складних умовах техніку перемістили, застосовуючи танки, котрі нищили гусеницями підлогу і плити на території університету. Це збитки на мільйони, для відновлення цієї будівлі і на обладнання техніки у новому приміщенні. Дай Бог двом генералам, борцям за законне повернення цієї споруди університету, яка по праву належить Збройним силам з історичних часів, здоров’я і сили для подальшої боротьби. Адже генерал-лейтенант Тарасов закінчив Хмельницьке ВАКу із золотою медаллю, Ленінградську артилерійську академію із золотою медаллю. Служив у Чехословаччині, Україні, брав участь у військових діях у Вірменії. Закінчив академію Збройних сил України. Неодноразово нагороджувався орденами. Те ж саме можна розповісти і про його начальника, генерал-полковника Василя Телилима. Ось із кого треба брати приклад усім командирам в армії України. Ось хто вболіває за державу. Тарасов — росіянин, його дружина — теж, та після Вірменії не поїхали в Росію, а повернулися сюди, де народилися, де батьки... На сьогодні в усіх військових, в усіх керівників України, та і в народу — одне завдання: як спинити Путіна...
Gismeteo 
