Почну з того, що нині мікрорайон Лезневе в Хмельницькому — один із кращих і перспективних мікрорайонів міста. Проте так було не завжди. У час, коли обласний центр розбудовувався — з’являлися нові школи, дитсадки, медзаклади, інше — Лезневе залишалося наче сирота біля нерідних батьків. І лише завдяки тому, що всередині 90-х років група небайдужих лезнівчан почала ініціювати будівництво закладів соціальної сфери, інші важливі питання, на наш мікрорайон нарешті почали звертати увагу. Відверто кажучи, ця група так доймала представників влади, що відсахнутися від надокучливих відвідувачів уже не виходило. Дмитро Желізко, Тамара Лебідь, Євгенія Леус, Петро Вощина, Марія Пахута, Іван Козінець, Юрій Вощина, Людмила Шварська своєю наполегливістю відчиняли не одні чиновницькі двері.
Так, їм доводилося зіштовхуватися з нерозумінням, скептицизмом, ігноруванням, але вони не відступали. Сотні листів, звернень до різних інстанцій, десятки зустрічей з керівниками, виступи в пресі дали свій результат. П’ять років ініціативна група добивалася будівництва медичної амбулаторії в Лезневому, три роки — аптеки, десять років клопотала про місцевий дитсадок, шість — щоб прокласти водопровід до школи й амбулаторії, два роки наполягали на встановленні світлофора на небезпечному перехресті. Саме з листа цих лезнівчан про незадовільний стан будівлі школи № 13 у Лезневому, датованому 29 жовтня 2001 року, й розпочалася історія нової школи в мікрорайоні. Дуже сприяли реалізації цієї ідеї Микола Тацій, Володимир Козубняк (світла їм пам’ять), Іван Рудик.
У цих лезнівчан старшого віку, відверто кажучи, не було особистої зацікавленості ні в дитсадку, ні в школі. Але ж хотіли, щоб молоді сім’ї позбулися тих проблем, які не один рік висіли над ними важким тягарем.
Сьогодні, коли митарства давно позаду, а на згадку про ті турботи і хвилювання залишилися лише товсті папки зі зверненнями, листами, в Лезневому працює і дитсадок, і школа, й амбулаторія, прокладений також водопровід, встановлений світлофор, то про зусилля цих ініціаторів чомусь не згадують, а дехто взагалі приписує собі їхні заслуги.
Немає вже в живих Дмитра Желізка, Тамари Лебідь, Євгенії Леус, Петра Вощини. Проте ми зобов’язані пам’ятати ті добрі справи, які встигли вони втілити для всіх лезнівчан. Переконаний, і їхнім однодумцям, які й нині вболівають за рідний мікрорайон — Марії Пахуті, Івану Козінцю, Юрію Вощині, Людмилі Шварській не потрібні нагороди, лише — просте слово вдячності. Саме воно дає людині впевненість, що важкий шлях здолала вона недаремно. Саме воно дає таку потужну підтримку, від якої й крила виростають.
Я був прикро вражений, що на заході з нагоди відкриття дитсадка керівництво громади мікрорайону не запросило ініціаторів будівництва закладу, не згадало їх навіть і словом. На превеликий жаль. Справедливо кажуть, що невдячність має властивість повертатися. Тож не скупімося на просте і водночас таке важливе для кожного з нас слово подяки.
Gismeteo 
