Якраз перед від’їздом у Новоград-Волинський спілкувалася зі Світланою Лелях. Там, на батьківщині Лесі Українки, вона звела їй, геніальній поетесі, пам’ятний знак, і поспішала на відкриття. І уже вкотре Світлана Мефодіївна дивувала мене неймовірною працездатністю. Завершивши роботу, квапилася узятися за іншу, відтворюючи історію рідного краю у мармурі, бронзі, камені та металі впродовж трьох десятиліть.
Не інакше, як із Божого благословення обрала нелегкий творчий шлях художника-скульптора. Адже батьки мріяли, аби їхня донька стала музикантом. Хоча й вона навчалася грі на акордеоні, але потай приходила у батькову майстерню і залюбки у ній працювала. Тоді ще не здогадувалася, що згодиться опановане ремесло, бо їй, єдиній жінці на Хмельниччині, випаде така непроста місія відтворювати трагічні сторінки багатостраждальної України.
Коли в 90-х роках повернулася з Казахстану, то смуток її охопив. Світлана не могла змиритися із втратою чоловіка, який загинув у автокатастрофі. Уже і не сподівалася, що повернеться до своєї улюбленої справи. Та випадково почувши розповідь очевидців-земляків про голодомор, про сталінські репресії, які зачепили і її родину, не могла залишитися байдужою. Задумала увічнити пам’ять невинно убієнних. Із односельчанами склала мартиролог тих 88-ми селян, які не повернулися до своїх осель, бо були закатовані енкаведистами. І в рідному селі Лисиче, що на Славутчині, височіє пам’ятник політв’язням та жертвам голодомору.
Забувши про відпочинок, продовжує трудитися над меморіальними дошками, на яких оживають її відомі односельчани та земляки, герої Другої світової війни, воїни-афганці.
З’явилося нестримне бажання звести пам’ятник полеглим воякам УПА. Як завше, працювала і вдень, і вночі. Раділа, що творчий задум вдався — в одинадцяту річницю неподалік села Стригани з‘явився монумент тим, хто поліг за волю України. Однак докори не забарилися від місцевого чиновника: чому не порадилася, не запитала дозволу.
Що вдієш, не раз Світлані Лелях доводиться боротися за свої переконання.
На жаль, історію сьогодення теж важко сприймати без брому. Серце краялося у жінки, коли в металі та камені увічнювала пам’ять про захисників рідної землі. Їм, молодим та усміхненим, стелилося манливе майбутнє, та любов до Вітчизни сильнішою виявилася. Вони обрали пекельну фронтову дорогу. У протистоянні російським окупантам обірвалося їхнє життя.
Перевтома давалася взнаки, бо не раз Світлана Лелях, виснажена, потрапляла на лікарняне ліжко. Адже добрим здоров’ям не може похвалитися. Ще в дитинстві тяжко захворіла. А після автомобільних аварій не раз перебувала на межі життя. Проте завжди знаходила сили, аби повернутися до улюбленої справи. І запевняє невтомна мисткиня — життєву енергію черпала із творчості незламної Лесі Українки. Часто малювала її портрет винайшовши крапкову графіку на кольоровому металі та запатентувавши її, створила портрет геніальної поетеси. Цьогорічна весна теж була плідною для мисткині — до 150-річчя Лесі Українки відкрила меморіальні дошки у Шепетівці, селах Крупці та Берездові.
Започаткувавши з однодумцями та меценатами Всеукраїнську акцію «Стежками Лесиного краю та зарубіжжя», побувала на Львівщині, Волині, Рівненщині з подарунками. Це і книги «Дві долі — одна філософія життя», «Величні сподвижниці України», підготовлені Світланою Лелях, і, звісно, портрети та меморіальні дошки з Лесиним зображенням.
Хоча Світлані Мефодіївні важко пересуватися, бо бита хворобами, та й літа немолоді, проте сімдесятирічна жінка часто вирушає в дорогу і продовжує трудитися у поті чола. Її не покидає дух творчості.
...Влітку, вісімнадцять років тому, вперше зустрілася зі Світланою Лелях. Була здивована, бо майстернею слугувала кухня її квартири. Та все ж її мрія здійснилася. У підвальному приміщенні облаштувала майстерню. Однак комусь із чиновників знову не догодила: наполягають, аби звільнила приміщення.
Сподіваюся, що переможе здоровий глузд. І знана далеко за межами Поділля художник-скульптор Світлана Лелях вкотре вразить своїм талантом, втіливши у камені та граніті те, чого не висловиш словами.
Gismeteo 
