Звичайні слова до і після інколи розділяють долі людей. Спочатку були сподівання, мрії, буденні клопоти. Але прийшла біда, і від усього залишилися лише невимовна туга, смуток і біль, які неждано повисли над оселею сім’ї Лабанів, що мешкають у селі Сутківці Ярмолинецького району.
Романова мрія
У працьовитій родині Олега Миколайовича та Галини Іванівни зростав єдиний синочок — Роман. Хлопець змалку мріяв стати військовим. Добре навчався, охоче займався спортом, був кмітливим і відповідальним. Батько пригадує, що одного разу Рома попросив його змайструвати перекладину. Думав, що то для забави. Аж ні — Роман щоранку за будь-якої погоди «накачував» біцепси та «намотував» кілометри довкіл села.
Сумнівів у батьків та односельців не було: з такою наполегливістю юнак своєї мети досягне. Так і сталося: успішно закінчивши школу, без проблем вступив у Національну академію внутрішніх справ України столиці. Був одним із кращих курсантів. Батьки не могли натішитися. А які гордість та щастя світилися в їхніх очах, коли Роман, змужнілий, в однострої з погонами курсанта, приїздив додому на канікули.
Чотири роки навчання збігли, як один день. Молодий офіцер подав рапорт, аби його направили служити у полк спецпризначення. Тепер це частина Національної гвардії, що базується у Вінниці. Там він набув певного практичного досвіду. І вже за кілька місяців місяців поїхав на схід.
Його полк базувався у Слов’янську. Під час першої ротації вони воювали у різних гарячих точках АТО, але про це знав лише батько. Мати та бабуся думали, що хлопець служить, як і раніше, у Вінниці. Яку ж батькові треба було мати витримку і стійкий характер, аби приховати це в собі заради спокою рідних! Єдине, що підтримувало тоді Олега Миколайовича, — це телефонні розмови з сином. Щоправда, вони були завжди по-чоловічому короткими: «Живий, здоровий, все добре. Як ви, як мама та бабуся?».
Коли звільнили Слов’янськ, лейтенант Роман Лабань приїхав додому. Це було якраз на новорічні свята. Батько думав: от і дякувати Богу, що все обійшлося. Але син погостював у Сутківцях лише десять днів і почав збиратися у дорогу. Мати схвильовано питала: «Синку, ти куди?». Він заспокоював, мовляв, не переживайте, я — у свою частину, все буде гаразд.
Та спочатку Роман поїхав до Львова, де на курсах спецпризначенців їх навчали за різними напрямками військової спеціалізації. А звідти добровільно попросився на другу ротацію. Він міг повернутися туди, де не стріляють, але там, на сході, залишилися його побратими, бойові товариші, з якими доводилося радіти і сумувати, ділити перемоги та невдачі, біль та горе втрат. Тому повернутися до них, щоб разом захищати рідну землю, для нього, як для офіцера і патріота, було справою честі.
21-річного Романа Лабаня призначили командиром взводу. У його підпорядкуванні було чотирнадцять досвідчених воїнів-контрактників. За віком він був чи не наймолодшим, але всі слухалися його беззаперечно, бо поважали за сміливість, чесність і вміння воювати. Може й тому старші командири відправляли підрозділ молодого лейтенанта туди, де було найважче. Батько часто не міг додзвонитися до сина, бо на спецзавдання телефони не брали — ворог при сучасній техніці міг би легко визначити їхнє місцезнаходження. Але, коли поверталися із чергового завдання і Олег Миколайович чув рідне «алло!», у чоловіка перехоплювало подих — живий.
Не вернувся із бою…
Під час так званого перемир’я взвод Романа перекинули на нульовий блокпост під Дебальцеве. 16 лютого батько ввечері зателефонував синові. Зв’язок, як завжди, був поганий, а розмова — коротка. «Тату, не хвилюйся, у мене все нормально. Зараз не маю можливості говорити, але, якщо мама поруч, дай їй на хвилинку трубку». І заспокоював матір: «Все буде добре, мамо! Не переживай. Я скоро приїду…» Це була їхня остання телефонна розмова.
Вранці 17 лютого бійці блокпоста побачили ворожий танк, який зненацька з’явився на їхній позиції. Лейтенант Лабань одразу почав передавати координати артилерії. Саме цієї миті за три метри від нього вибухнув ворожий снаряд. Що було далі — розповідали хлопці, які робили неможливе, аби врятувати важко пораненого командира. Під обстрілом «Градів», мінометів і танків вони витягнули його з-під завалів. Водій броньовика «Сармат», у якого всі шини попробивало осколками, і навіть автоматична підкачка не встигала їх накачувати, довіз взводного ще живим до госпіталю в Артемівську. Тіло бійця було понівечено, він стікав кров’ю, в легенях стирчав осколок. На жаль, лікарям врятувати його не вдалося.
Чорна звістка
Вночі кілька днів потому до голови Сутковецької сільради Олександра Білика зателефонували: «Ви знаєте, де живе сім’я Лабанів? Загинув Роман. Ми його привезли…» Олександра Миколайовича ця звістка приголомшила. Перше, що спало на думку, як сказати батькам про біду, що сталася. Спочатку викликав «швидку»… Допомога лікарів знадобилася, бо ж мама та бабуся Романа від почутого одразу знепритомніли. Батько тримався мужньо, в нього просто безперестанку котилися сльози. Він мовчав. Знав про біду, друзі Романа повідомили. Та сказати дружині, що сина вже нема, не зміг. Скорбота, печаль і крах усіх мрій покрили обличчя матері, а батькові ще й сипнули добру жменю сивини.
Вже кілька місяців подружжя Лабанів щодня навідується до Романа, приносять на могилу живі квіти. Десь у травні поїдуть до Києва, щоб отримати синову нагороду, — він посмертно нагороджений орденом «За мужність III ступеня».
…Громада села прийняла рішення назвати одну з вулиць іменем свого славного земляка Романа Лабаня та встановити пам’ятну меморіальну дошку в школі, де він навчався. Витрати на це повністю бере на себе компанія «VITAGRO», в якій працює батько Героя.
Бойові товариші, які служили з Романом, часто телефонують його батькам, зокрема і командир частини полковник Іван Миропольський. Інколи, як випаде, то й приїздять на кілька днів у Сутківці, аби хоч якось розрадити родину свого загиблого товариша. Батьки розуміють, що єдиного їхнього сина Романчика вже немає, але змиритися з цим не можуть, мабуть, тому вони говорять про нього у теперішньому часі. І справді: Герої не вмирають. Вони живуть у наших серцях, у наших добрих звершеннях і справах. Він житиме у пам’яті всіх, хто знав цього чудового хлопця, справжнього патріота. А найкращий у світі пам’ятник, як сказав один відомий поет, коли він — під небом людської пам’яті.
Gismeteo 
