«Чуєш чи не чуєш, чарівна Марічко, я до твого серця кладку прокладу», – закохано й напрочуд талановито виспівував, граючи на баяні, статний легінь тендітній красуні, яка й справді, як у відомій народній пісні, жила на іншому березі річки. І таки проклав. Міцну й надійну, яка уже стільки десятиліть тримає у парі два ще й досі закохані серця. Діамантове весілля відзначатиме за місяць подружжя Яровців з Антоновець, що на Ярмолинеччині. А газету «Подільські вісті» передплачують і читають навіть довше, ніж разом живуть. «Мені вже вісімдесят минуло, – констатує Володимир Іванович, – відколи себе пам’ятаю, був удома обласний часопис, а батько мій передплачував ще, як її називають, матір «Радянського Поділля» – «Червоний кордон». Коли я в армії служив, писали у газеті про мою дружину і двох її колег, фото молодих вчительок на першій шпальті було. Тоді Марічці навіть лист від надстроковика прийшов з проханням познайомитися», – усміхається.
«Ти більше ні з ким не сідай», – шепнув на вухо восьмикласниці Марічці дев’ятикласник Володимир, впевнено натискаючи на педалі велосипеда. Ні дощ, ні сніг, ні вранці замерзлі від холодної роси, а після обіду спарені у гумових чоботах ноги не збавляли веселощів старшокласників на десятикілометровому шляху, що стелився навпростець від Антоновець до Шарівської десятирічки. Хлопці завжди підвозили дівчат. Спортивної статури Яровець неодмінно був попереду всіх. Талановитий баяніст-самоучка не тільки не допускав, аби дівчину, яка, єдина мала ключі до його серця, підвозив хтось інший, а й на танцях, де грав, завжди зупинялася музика, коли запрошували хлопці Марічку. Всі знали, що стілець, який стоїть біля музиканта, – для неї.
…Йому було двадцять, їй дев’ятнадцять, коли побралися. «Я так боялася йти в невістки, – пригадує Марія Іванівна, – в селі всі говорили, що Таня Івашкова (так по-вуличному називали) дуже вже господиня, все у неї до ладу, і в хаті, й на кухні, й на городі, й по господарству. А ще з пісень знала, що свекрухи-говорухи тільки судять невісток. Як воно, без неньки, відала ж бо не з пісень чи казок: мені було десять, як не стало мами. Двоє старших сестричок вже заміжні були. Судилося нам з двома братиками жити спочатку з однією мачухою, згодом – з іншою. Утім даремні були мої страхи – Тетяна Іванівна, без перебільшення, стала мені матір’ю». Батьки Володі, яким доля залишила одного сина (двох дітей поховали у голодних 33-му й 47-му), прийняли Марічку справді, як рідну донечку. Коханого після весілля забрали до армії. Молода дружина, як і належить, залишилася у невістках. Здобувши педагогічну освіту, пішла працювати вчителем молодших класів. Перший її перший клас налічував 18 діточок (скільки ж підросло й полетіло у широкий світ поколінь односельців, у чиїх душах 38 років невтомно сіяла зерна мудрого, доброго та вічного). «Вранці йду на роботу, мама запитує, що приготувати, а я завжди відповідаю: «Тут не ресторан», – розповідає жінка, з невимовною теплотою згадуючи свекруху. – Вона дуже смачно готувала, наш син у школі відмовлявся їсти, бо «не так, як бабуся, готують», а, повернувшись після уроків, ще від хвіртки гукав: «Бабуню, що приготували?». Свекруха ніколи мене не повчала, жодного разу не підвищила голос, все прищеплювала власним прикладом. Пригадую: білимо з нею хату. Вона й каже, що треба добре-добре розмащувати, аби щіток не було знати. «Не треба його аж так розмащувати, гаяти час», – пробую заперечити, я ж бо зовсім юна. «Ти біли ту стіну, а я буду іншу», – спокійно відповіла. Вранці першим ділом йду дивитися на «свою» стіну, а вона – рябісінька. Що ж це зараз мені буде, гадаю. Утім мама жодним словом не обмовилася, допоки я сама не запитала, що робити. Тоді спокійно сказала принести вапно, і ми удвох перебілили...».
…На тому боці, на березі минулого, і на світлинах, що прикрашають стіни спальні та оживляють спогадами альбоми, а ще назавжди у пам’яті залишилися радості й печалі, сумні й щасливі миті, що збігли, як день, у шести десятиріччях подружнього життя. «І чому я серед усіх хлопців вибрала тебе?» – часом жартома запитує Марія Іванівна Володимира Івановича. «Тому, що я серед усіх дівчат вибрав тебе, – відповідає і впевнено підкреслює: «Ніколи б ні на кого тебе не проміняв!». І бачили б ви, яке неймовірне тепло випромінюють їхні очі, коли дивляться одне на одного!
Володимир Іванович після закінчення Кам’янець-Подільського культурно-освітнього училища тривалий час працював завклубом, директором місцевого Будинку культури, на пенсію вийшов з посади водія у колгоспі. Скільки переплакав-пересміявся його незрадливий баян! Марія Іванівна свого часу була керівником хору, з яким й обласну сцену не раз підкорювали. Ото вже співали народних, автентичних! Довкружні села чули! На чільному місці завжди була пісня й удома. Нині Володимир Іванович навіть до госпіталю бере інструмент: там із сусідами по палаті співають (вже кілька років турбує чоловіка тазостегновий суглоб).
«Старість, кажуть, приходить тоді, коли попереду вже нічого не світить, а позаду – наче й нічого не було, – міркує 79-річна Марія Іванівна. – Це неправда. Анічогісінько з прожитого не забувається. Все пам’ятається: і радісні миті, й сумні. Здається, вчора бігла протоптаною батьком стежиною через поле й ліс, щоб йому на пасіку їсти занести. Здалеку чула його пісню і нестрашно ставало серед темноти ясенів. Батько завжди за роботою співав. А роботи тої в нього вистачало. Майстром був на всі руки, і взуття ремонтував, і на столярній роботі знався. Встане о четвертій ранку до чобіт, а я зачаровуюся його піснями. ...Ми з чоловіком, як і годиться за життя, і сина виховали, й хату збудували, а дерев насадили стільки, що нині годі й ради їм дати». Гордяться батьки своїм Володею, який уже багато літ проживає з сім’єю в Чехії і трудиться агрономом у потужній компанії, душі не чують у трьох онучках – Сільвії, Вероніці і Вікторії. З нетерпінням чекають найрідніших у гості, бо через пандемію їхні традиційні щорічні гостини трохи відтермінувалися. Нині вистачає діамантовому подружжю клопотів і по господарству, й на чималому городі. За тією працею й не зчуваються, як мчить бистрина ріки життя, розділяючи два її береги – минуле й майбутнє. І на тому боці, на березі майбутнього, подружжя Яровців неодмінно чекає ще багато щасливих митей.
Gismeteo 
