Минулої середи Яночка Кашиця зі Славути запросила своїх найкращих подруг «на завтра» на прогулянку: у неї мав бути тринадцятий день народження. А у п’ятницю зібралися усі школярі й вчителі: морем квітів, заплакано-сумними переливами дзвоника, світлими споминами й пекучими сльозами проводжала рідна шоста школа шестикласницю в останню путь. Дівчинка вкоротила собі віку на самісінький день народження. Її ненька наступного після похорону дня повісилася на тому ж одвірку, що й донька.
«Якби ту мить відстрочила вона»
Коли сумна звістка облетіла містечко, ніхто не міг повірити в цей жах. Яна не була слабкою, в один голос стверджують директор школи, класний керівник і соціальний педагог. Фатально вирішальною, найімовірніше, стала секунда. Секунда, коли безвихідь чи розпач полонили-скували дитячу свідомість й змусили дівчинку на власний день народження вчинити найстрашніше. «Якби в цю мить хтось відволік, розрадив, підтримав, якби вона подумала», — цей сумнів ще довго ятритиме вчителів, для яких Яна, без перебільшення, стала рідною.
…Педагоги «вмовили» маму Таню віддати дівчинку до школи, коли тій уже виповнилося сім з половиною рочків. «Сім’я немісцева, з Перемишля, — пояснює директор школи Людмила Кондратьєва. — Спочатку до Славути переїхала Танина мати з синами, згодом прибула й Таня з маленькою Яною, які то жили у нас, то не жили…»
З першого дня перебування в школі соціальний педагог і психолог забезпечували дівчинці необхідний супровід (це, дотримуючись канцелярської мови, насправді ж вони та й їхні колеги оточили ученицю материнською турботою і любов’ю), бо перебувала сім’я на обліку у відповідних службах, — так чомусь генетично склалося: пила Янина бабуся, а згодом алкогольне болото засмоктало-затягло в свої нетрі й маму. Чи горе хотіла в склянці втопити, чи самотність свою заливала, хто знає? От тільки дитині ота оковита й справді отруювала життя. Дуже. До нестерпності. І хоч кілька разів соціальні служби вилучали дівчинку з сім’ї, вона поверталася (мама вкотре бралася за розум). Попри те, що ненавиділа горілку, неньку любила, сильно і віддано, як тільки здатна любити невинна дитяча душа. Тетяна щоразу обіцяла Яночці, що не питиме більше. Іноді слова дотримувала, бо ж пила запоями. У період маминої тверезості (останній з них, до слова, тривав п’ять місяців) дівчинка почувалася щасливою, та щастя це тривало недовго. Таня зривалася, і для Яни знову наставали важкі дні.
Яна любила життя
«Дівчинка була розумницею, — стверджує класний керівник, шкільний психолог Валентина Прищепа. — Добра, щира, товариська, мала багато друзів, за вдачею поступлива, неконфліктна, вона ніколи нікому грубого слова не сказала. Її вирізняли надзвичайні вихованість і людяність. Водночас могла за себе постояти, була лідером. А ще була напрочуд охайною, мала гарний смак». «Яна завжди була відкритою, щирою, життєрадісною, активною, — долучається до розмови соціальний педагог Тетяна Прохорова, — брала участь у всіх шкільних святах. Якщо запитували, хто буде танцювати, співати, вірша декламувати, вона завжди підіймала руку й пропонувала: «А можна я!». На всіх шкільних заходах виступала. «А мама, — констатує директор освітнього закладу, — жодного разу до школи не прийшла, й не подзвонила ніколи. Класний керівник завжди до неї телефонувала. Дзвонила й того фатального дня, та говорив автовідповідач…».
Яна любила увагу до себе, певно, бракувало її вдома, втім категорично відкидала прояви жалості. Вона не хотіла, щоб її жаліли, приховувала матусині запої, прагнула бути, як всі. Мріяла мати щасливу сім’ю і… гарно одягатися. І одягом, й продуктами їй часто допомагали, та вона соромилася цього. Коли соціальний педагог пропонувала гуманітарний пакет із крупою, не по роках доросла школярка казала: «Я зайду до вас після уроків». Щоб учні не бачили. Не дозволяла, аби маму ровесники на сміх підіймали, обговорювали, що… бабуся просить милостиню біля церкви.
Сім’я завжди була в полі зору відповідних служб, та й школи, запевняє Людмила Кондратьєва. Постійно обстежувалися умови проживання, не раз дітей вилучали, тож Яна, як їжачок, ховалася за голочки, побоючись, аби не забрали її від мами. Відправляли усю сім’ю й до реабілітаційного закладу — релігійного центру…
Був період, коли Яночка певний час жила у вчительки молодших класів Наталі Макарової — мама пила тоді. Відтоді між ними зародилися теплі, дружні стосунки, тож дівча знало, що будь-якої пори доби їй є куди піти — її приймуть, її люблять, цінують, розуміють ...
«Я піду. А як Юлька?»
Яна не любила маминого співмешканця, не знаходили вони спільної мови. Проте коли два з половиною роки тому на світ з’явилася сестричка Юля, Яна полюбила її усією душею. Ще зовсім дитина сама, вона нерідко виконувала для маляти роль мами: бавила, переодягала, годувала, клала її біля себе спати. Коли під час чергового неньчиного загулу в найманій квартирі збиралися гості, Яна брала сестричку й йшла з нею гуляти. «Ми з Яною і Юлею їздили до моєї бабусі в село, — розповідає найкраща подруга Валя, — і ночували там».
…Коли Наталя Володимирівна знову пропонувала дитині йти до неї, вона зауважувала: «Я піду. А Юлька?». Вона не могла залишити сестричку. «А якось Юлю вилучали з сім’ї. Спочатку забрали до лікарні, — пригадує соціальний педагог. — Яна була в школі. Я обережно їй про це кажу, а вона — в плач, роздягнута на мороз вибігла: «Ви не розумієте, що це таке, інтернат!» — кричала в розпачі. Найбільше в світі любила Яна свою сестричку.
«Жодного разу не було, аби дитина без поважних причин прогулювала школу, — зізнається класний керівник. — Хоча, бувало, немає Яни в школі, дзвоню до мами. А та повідомляє, що з дитиною її залишила. А не раз бувало й сама Яна дзвонила, що проспала (дитя, напевно, бавила). Я її заспокоювала: «Нічого, Яночко, приходь на другий урок. Вона часто мені телефонувала, — очі вчительки наповнюються сльозами. — Не раз ми з чоловіком підвозили її до школи. Вона так старалася вискочити якомога швидше до машини, аби не заходила я в помешкання, аби не бачила, як там у них».
…А як раділа Яна, коли нарешті розійшлася мама зі співмешканцем, нову квартиру винайняла і навіть пити кинула… Та, не витримавши навіть півроку, колесо «нефортуни» родини Кашиць повернуло у свій заїжджений ритм.
Проливний дощ
У середу Яна була в школі, в гарному настрої. На виховній годині, де вчилися уникати конфліктів, була активною й веселою. Ще б пак, завтра у неї день народження, тож з подругами домовилися погуляти. Лише найкращій подрузі Валі дівча зізналося, що мама знову п’є, тож свята їй, зрозуміло, вдома ніхто не влаштує, тому вони візьмуть Юлю й підуть погуляють. Куплять цукерок, морозива. Хоча повідала — мама купила їй подарунки: джинси, куртку, кросівки. Усе поклали їй у домовину.
…Класний керівник йшла до школи з шоколадкою й обмірковувала, як саме вони з класом привітають Яну. Хотілося якось по-особливому, бо дівчинка заслуговує. «Яни в школі не було, — згадує події того дня Валентина Віталіївна… — Я стала дзвонити, у них із мамою один телефон на двох. Телефонували й діти. Протягом усього дня у слухавці лунав автовідповідач. Ми подумали, що у день народження вдома залишитися вирішила».
Що сталося тоді, ніхто вже не розкаже. Та факт залишається фактом. Яна залишилася вдома. З Юлею.
Мама зі своїм братом пішли.., як сказали потім правоохоронцям, — за тортиком. Телефону не було — забрала мама. Вона б, може, вдягла Юлю і пішла б, як домовлялися, гуляти, та на вулиці періщив проливний дощ… П’яна мама з дядьком застали дитину вже холодною: зробивши зашморг, дівчинка повісилася на одвірку кімнати.
Уже зараз подруга зізналася, що Яна ще до цього пробувала отруїтися таблетками, та дядько вчасно нагодився. Розповідала дівчинка подрузі, про те, як не любить, коли п’яний вітчим, а ще дужче — коли п’є мама… «Дістало уже!» — гірко говорила.
«Янусю, сонечко, прости!»
Похороном Яни займалися усі: міська влада, школа, соціальні служби… «Сукню подарували в одному весільному салоні, — розповідає директор школи, — туфлі — в іншому, фату й потрібний дріб’язок докупили, гроші батьки й вчителі зібрали. А маму, — жінка й досі не може оговтатися, — просили лише про одне: допоки о третій дня дитину з моргу привеземо, щоб не напилася. Не втрималася…».
Горілка затьмарює розум, та не серце, сповнене материнської любові. «Вона дуже любила своїх дітей, тверезою була дуже доброю мамою, — зітхає Людмила Миколаївна. — Хоч і п’яна, та побивалася дуже, і все кричала: «Янусю, сонечко, прости!».
…Яну поховали у п’ятницю. У суботу ж Тетяна, якій ще не виповнилося 34 роки, відправила свою маму в магазин, а сама… повісилася на тому ж одвірку, що й донька.
Віднині на міському цвинтарі (добре, що не за огорожею, як велить звичай) сиротіють дві могили: дочки і матері Кашиць. Така, видно, доля… Та болить ще й інше: невже нашій державі не потрібні тверезі люди? Чому їх не лікують, як колись, — примусово? Бо це гроші? Коли спивається жінка, а зупинитися їй самій майже нереально, — відбувається деградація нації. Гине сім’я, гинуть діти, до того ж, в прямому сенсі цього слова.
Леся САДОМСЬКА.
Gismeteo 
