Курси валют

Він часто заглиблюється в спогади. Примружуючи очі, ніби розглядає знову і знову картини свого життя. Думає, чи могло воно скластися інакше, якби все – спочатку.
Тепер для таких роздумів у нього, 86-літнього мешканця будинку для престарілих, достатньо часу. Колись і йому здавалося, що мчить той час швидше, аніж прудкі коні. А тепер його хід повільний і стишений. Може, щоб не сполохати думок, що кружляють і кружляють у голові.

...На початку війни, в 1941 році, сім’я Антона Гури з Городоччини переселилася до Криму. Четверо синів були найбільшою втіхою та надією батьків у непрості періоди їхнього життя. Нині всі вони, окрім Миколи, відлетіли у Небо і приходять до нього лише у снах.
Іноді сниться, як він, хлопчаком, уперше побачив море. Ровесники, з якими бігав долинами й полями, не раз міркували, у скільки ж то разів оте море більше їхнього ставка у Мудриголовах. Ніхто із них тоді й не міг уявити безмежну морську широчінь. Миколі ж згодом випало не лише жити поблизу моря, а й чотири роки служити на Чорноморському флоті. А після армії приймає рішення навчатися на механізатора, коментуючи, що то – слід сільського життя на Поділлі.
Та не лише Микола згадував рідні краї. Неймовірною стала туга за домом у Мудриголовах і в його батьків. А за тим – тверде рішення повертатися.
Дорога додому несла їм нові сподівання та світлі надії. Особливо – для Миколи, адже їхав на Городоччину з молодою дружиною. Марія, як і вони, переселенка, родом з Віньковеччини, з села Пилипи, тож обоє почувалися щасливими.
– Я мав дуже хорошу жінку. Вона працювала в колгоспній ланці. Я – на тракторі, – розповідає Микола Антонович. – Трудилися важко, але на життя ніколи не нарікали. Як тільки влаштувався на роботу в колгоспі, отримав старенький гусеничний трактор. А через деякий час – вже пересів на новий. Ним і орав, і сіяв поля. Бувало, працюю вночі, відчуваю, очі вже заплющуються. Зупинюся, викурю цигарку, а потім знову заводжу трактор і починаю співати. Може, тоді голос у мене і виробився, бо співати я люблю.
Разом з дружиною ми на багатьох весіллях, проводах в армію були – такі сільські традиції. Багато пісень запам’ятав із тих часів. Вони й тепер зі мною, – додає Микола Антонович. – Жили, як усі. Ростили трьох синів. Але доля підкинула такі випробування, яких нікому не бажаю… Наш старший Коля отримав, було, повістку в армію. Аж тут в родині весілля. Беруть його за дружбу. Від молодого гості рушили до молодої дорогою. А він та ще двоє хлопців вирішили скоротити шлях, швидше дістатися польовою дорогою на тракторі. Коля – на підніжці, збоку. Та на повороті трактор занесло, гусеницею зачепило синочка, затягнуло… Ще 42 доби він перебував між життям і смертю. Але стан був дуже важким, справитися не зміг, – витирає сльози старенький чоловік. – Не приведи Господи батькам хоронити дітей. А мені довелося плакати над могилами своїх трьох синів.
Середній Саша після армійської служби в десантних військах вирішив поїхати в Москву на заробітки. Там влаштувався на меблеву фабрику. А коли повернувся, бачу, якийсь він нездоровий. Йди, кажу, до лікарні. Виявилося, – онкологія. Ще півтора місяця з нами побув…
Горе підкосило нас, що й казати. Серце моєї Марії не змогло з ним справитися. Скоро не стало і її. Білили разом кімнату, я відійшов в літню кухню, бо радикуліт мучив, а Марія прибирати залишилася. Якось дуже тихо, незадовго подумав я. Не чути, як шуркає віник. Пішов і вже не застав її живою...
Єдиною розрадою для Миколи Антоновича залишався син Юрій, його онуки Роман і Мариночка. Та судилося батькові й третього сина поховати. Він, як і Микола Антонович, служив на флоті. Одружився, народилися дітки. Одного дня бавився з ними. Сміялися, жартували. А через якусь мить він приліг на диван і вже не піднявся.
– Коли дізнався, світ почорнів. Як же мені жити без тих, хто був найдорожчим?
Але правду кажуть, що людині посилається стільки випробувань, скільки вона зможе пережити. Бо на тому мої випробування не скінчилися, – продовжує Микола Гура. – Спочатку ампутували одну ногу. Я якось призвичаївся з милицями. Таке-сяке господарство тримав, по дому все робив. А через півтора року винесли вирок, що й другу ногу треба ампутувати…
Коли після операції, трохи пізніше, лікар сказав, що через кілька днів зможу піти додому, то я відповів, що вже не піду. Хіба в Лісоводи, в будинок для перестарілих.
Своїм онукам бути тягарем не хотів. Навіть не сказав про своє рішення. А, окрім них, нікого більше немає. Було так важко, що думав: нащо погодився на операцію? Мої муки вже скінчилися б.
Але занепасти духом мені не дали. Всі, хто працює в Лісоводському будинку для престарілих, – це особливі люди. Стільки в них доброти та милосердя. Наша директорка Олена Юріївна Маринчук, до кожного з нас свій підхід має. І розкриває наші таланти. Хтось робить вироби з паперу, тканини, хтось картини малює, хтось вишиває – для усіх є можливість займатися улюбленою справою. Мені вона вручила електроколяску і сказала: «Побачите, ми ще з вами будемо танцювати!»
І справді, одного літнього вечора, коли всі зібралися перед будинком, увімкнула музику і каже мені: «Ну що, запрошую вас на танець, Антоновичу». Відтоді ми з нею й танцюємо. Повірте, тоді забуваю за всі свої біди.
Пригодилася і моя любов до пісні. Хто що замовляє, я виконаю. А на наших «сімейних» вечорах, то обов’язково маю заспівати. Кожна з них мені щось нагадає. То – молодість, то – рідне село, то – дружину і дітей. Думаю, і пісня, і ці люди ще дають мені силу.
Минулого тижня, якраз на Старий Новий рік, мене вітали з 86-літтям. Десять років я відзначаю свій день народження у цих стінах, – додає Микола Антонович Гура. – Хоч доля мене добряче пошарпала, в старості вона дала мені увагу і турботу добрих людей, які дають бажання жити.