Йому було лиш 25, коли став настоятелем церкви святого Іоанна Богослова у Малиничах Хмельницького району. Ту першу службу в унікальному храмі, якому цьогоріч виповниться 116 років, запам’ятає назавжди: парафія якраз (46-та в області) перейшла від Московського патріархату до Православної Церкви України, не всі тоді були прихильниками цієї ідеї — тож суперечки, правоохоронці… Минуло три роки. Парафіяни й усі жителі Малиничів та прилеглих сіл зріднилися з молодим, мудрим, енергійним, ініціативним, простим і людяним духовним наставником Дмитром Гармановським: разом, великою дружною родиною, з Божою допомогою, заручившись молитвою, долають усі труднощі, радіють щасливим миттєвостям, втілюють задумане.
З самого малку Дмитрик щонеділі й кожного свята ходив з бабусею до храму у рідних Великих Бірках на Тернопільщині. З усіма дитячими проханнями в молитвах звертався до Божої Матері, щоразу переконуючись, що жодне з них не залишається без уваги. А уже в класі десятому, пригадує, після тривалої розмови зі священником, якому сповідався у Зарваниці, щось ніби перемкнулося в душі, іншими очима став дивитися на світ і закортіло більше пізнати Бога. Хоча про священницький сан хлопчина, який постійно жив з Богом у серці, тоді й не замислювався. Тож після закінчення одинадцятирічки вступив до профтехосвітнього закладу, аби здобути фах столяра.
Одного разу під час служби у храмі в селі Озерна хлопчина несподівано навіть для самого себе вигукнув: «Хотів би я стати священником!». Отець Олексій запевнив родичку, з якою Дмитро приїздив до храму, а згодом зателефонував й самому хлопцю, що, якщо він справді хоче служити Богу, може розраховувати на його, священника, допомогу. Отой період роздумів був нелегким: у молитвах просив Господа допомогти зробити правильний вибір, адже стати священником — місія надвідповідальна. І Всевишній повів істинним шляхом.
Рідні й не підозрювали, що юнак, провчившись лише три місяці, забрав документи з твердим наміром — наступного року вступати до духовної семінарії. Тож були, м’яко кажучи, шоковані, коли перед першовереснем прийшло сповіщення-запрошення до духовного вишу.
Якось, пішов семінарист-другокурсник з друзями в кіно і познайомився зі студенткою педагогічного університету. Одразу усвідомив, що цій красуні неодмінно бути його дружиною. Тож за півроку весілля зіграли.
Вже дев’ять років минуло, відколи висвятили Дмитра Гармановського у священники. Чоловік не приховує, що мріяв проповідувати слово Боже саме на Хмельниччині: «Тут люди добріші, відкритіші, — переконаний, — хоч менше, як у нас, на Тернопільщині, так би мовити навернуті до Господа».
Дмитро Андрійович гордиться позитивними зрушеннями, якими сповнюється дружна парафія: вже три роки тішить неперевершеним співом церковний хор, в якому співають тринадцять жінок і один чоловік — колишній голова села Микола Маренок; отець створив таку необхідну дітворі недільну школу, а за сприяння народного депутата Сергія Лабазюка встановили на церковному подвір’ї гойдалки для малечі; ста тисяч гривень сягнули роботи з оновлення й облицювання бруківкою сходів до церкви; на церковному подвір’ї встановили скульптуру Матері Божої; скоро до храму прибуде ікона (лиш п’ять таких написали монахині з Львівської майстерні) «До Божого милосердя». «У нашій церкві, — констатує настоятель, — дуже багато ексклюзивних ікон. Адже у селі проживав талановитий художник-іконописець, якому кожна сім’я замовляла дарунок від себе на храм. З грецького острова Корфу, куди їздили кілька разів, як і на гору Афон, інші священні для християн місця, прихожанка привезла у храм дуже гарну ручної роботи ікону святителя Спиридона Тримифунського. Тіло святого лежить на горі Корфу, має температуру 36,6, і йому щороку міняють взуття, оскільки зношує, невидимо ходячи. Цей святий допомагає у різних життєвих ситуаціях, надто рятує від фінансової скрути. Владика ж дав нам мощі цього святого, ми вмонтували їх у Його ікону. Взагалі мощі багатьох святих у нас є, багатьох плануємо довезти. Що стосується матеріального, то хочемо оновити іконостас, систему опалення…». Допомагають прихожани на чолі зі священником нашим захисникам на сході, об’єднуються, якщо в когось біда. А в такий складний для країни і світу час, щослужби моляться за мир і спокій в Україні.
«Я дуже багато подорожую, — розповів священник, — у світі багато розпусти і лукавства, люди забули про Бога, вони сповнені ненависті одне до одного і страху. Серед основних місій священника — ці страхи подолати: адже, якщо ти не любиш ближнього, ти не любиш Господа, у ближньому може бути Бог. Кожним своїм гріхом ми розпинаємо Всевишнього на Хресті. Слід задуматися, може, через наші вчинки Він і посилає нам випробування, аби ми схаменулися, навернулися до Нього. Треба кожному з нас пустити Бога в своє серце і щиро молитися за себе, за рідних, за Україну».
Любов до ближнього і щиру віру в Господа прищеплюють Дмитро і Мар’яна Гармановські трирічному синочку Іллі й донечці Софійці, якій рік і два місяці, та щиро просять у молитвах, аби під мирним небом зростала вся українська дітвора. А молитва, відомо, — найпотужніша зброя.
Gismeteo 
