В холодних промерзлих окопах, у снігах, болотах, де звичними стали постійні «привіти» від ворога, хоч і скажуть по телевізору, що «сьогодні режим тиші не порушувався». Від примх і, подекуди здається, випробувань погоди, раз по раз зношується захисна плівка бліндажів, москітні сітки…. Лиш вони не втомлюються, не зношуються, не вигорають. Бо в них – найпочесніша місія – боронити країну від ворога. Щоправда, все довшими стають розмови з волонтерами та капеланами за філіжанкою кави під потріскування дров у буржуйці. Бо все те, що ніколи не піде з пам’яті, бо всі ті, хто тепер лиш у пам’яті, – болить, нестримно і пекельно.
Волонтери Благодійного фонду «Мир та добро» вкотре повернулися з кількадобової побувки на сході. Відвозили продукти добровольцям, смаколики дітям війни, медикаменти медикам добровольчих підрозділів… «Непідробна мудрість і нестримна любов до України в цих зовсім юних захисниках вселяють непереможну впевненість, – констатує голова Благодійного фонду, координатор Християнської служби порятунку Маріанна Сенчук. – У них стальна позиція «За Україну». Серед них є вихідці Донеччини й Луганщини, ті, які колись були по різні боки барикад, уродженці різних куточків держави. Вони розмовляють українською й російською, проте мовне питання не ділить їх на українців і не українців (це на мирній території розпалюється на мовному питанні суспільна ворожнеча), бо Україна в кожного у серці, бо боронять її зі зброєю в руках. Інформаційне залякування про загострення конфлікту, про повномасштабну війну там, на передовій, не сіє паніки. «У нас вісім років триває війна, за нашими плечима численні пекельні бої, і менші, і більші. Ми вистоїмо! Ми переможемо усе! Ми й кроку не відступимо назад!» У них тремтить із цигаркою рука, коли пригадують втрати, яким не буває терміну давності, та ніколи вона не здригнеться зі зброєю.
…Молоденький боєць із позивним «Котя» чекає на трійню, яку має народити дружина навесні. Чекає на фронті. А так уже хочеться, щоб вдома. Щоб повернулися всі наші військові до рідних домівок. І дуже болить, коли ті, хто, шкодуючи свою психіку, навіть не проглядає скупих телевізійних сюжетів про події на сході, дозволяє собі звинувачувати представників Збройних сил у заробітчанстві. Таке «заробітчанство» можна спробувати кожному: не вмієш поводитися зі зброєю – йди рий окопи.
Утім відрадно, що тих, у кого Україна в серці, а не на манжеті дорогої вишиванки, значно більше, – продовжує Маріанна Петрівна. – І кожен на своєму місці не втомлюється наближати святу Перемогу. Тож вкотре хочеться подякувати і нашим захисникам, і волонтерам, і тим, хто збирає необхідне на фронт і для мирних жителів окупованих територій. Дякуємо отцю Миколі Лучинському, настоятелю Хмельницького костелу Христа Царя Всесвіту, та парафіянам, Броніславі Бондар, Леоніду Черевичнику, Сергію Полудніченку, Наталії Дзекар, Олександру Воронковському…»
Волонтери побували у Нью-Йорку, Мар’їнці, Маріуполі, Лебединському, Павлополі… І обстріли там не вщухають. Під них ходять дітки до школи… «Тихо там не буває ніколи», – констатують. А так вже хочеться миру.
Gismeteo 
