Ага, сиджу увечері дивлюся футбол. По телеку. Донька підходить і просить праску поремонтувати. Не фуриче, каже. Метнувся за інструментом, швиденько розкрутив і одразу ж побачив, що обірвався той дріт, що до розетки йде. Ну, той самий, об який всі в квартирі спотикаються, коли хтось одяг прасує. Тому, мабуть, і обірвався. Але ж праска не нашими хлопцями склепана, а, певно, китайцями. І щоби дрота замінити, треба пів-праски розібрати. Та інженер я чи не інженер? Що я — з китайським ширпотребом не справлюся? Ну, значить, розбираю. Ага, і розкладаю все на столі акуратно, щоб потім у тому ж порядку зібрати і нічого не забути.
А в цей час жінка білизну після прання несе. І треба ж такому трапитися, що проходячи повз мене, у неї в кишені халата мобілка затерлінькала. Х-хе, а для неї то святе! Ну, отож кидає вона свої лахи на розкладені зап- частини і хапається за апарат. А я відчуваю, що починаю нагріватися, як та праска, у нутрощах якої копирсаюся. Однак, є Бозя на світі, є — то не їй телефонували, а номером помилилися. Бо вона, коли по мобілці розмовляє, то ніби у нірвану впадає і нічого навколо не бачить та не чує. Ага, а цього разу нірвана недовго, хвилин п’ять, тривала. Ну, вхопила вона своє шмаття, і гайда з кімнати. І навіть я, інженер-механік, не міг подумати, що з того вороху білизни може щось путнє випасти. А воно таки випало…
Зрозуміло, що від мого ідеального порядку із деталями нічого не лишилося. Та інженер я чи не інженер? Нервуюся, але праску докупи збираю. Увімкнув — працює! Але залишилася на столі якась хр... напівкругла, розплюснута, і, головне, кінці заізольовані кембриком. Беру, кручу на всі боки. Мізкую, де ж то ті китайці, й до чого могли цю деталь у прасці присобачити? Але ж інженер я чи не інженер? Розберемся.
Ну, знову розгвинчую праску до найглибших нутрощів. Знову все, як вчили в інституті, акуратно розкладаю на столі. Тоді, забувши про футбол, намагаюся приладнати оту дугову деталь. Не приладнав. Зібрав праску — працює! Розгвинтив знову: до півночі тупо дивився на розкладені на столі деталі. Думав. Нічого не придумав. Пішов спати.
Вранці згріб усе до пакета і побіг на роботу. Ну, інженери у мене там працюють чи не інженери? Упевнений, що наш колективний розум таки переможе китайські технології, розповів про все колегам. Зацікавилися. Півдня по черзі мізкували, звідки взялася та чортова деталь і куди б її прикрутити. Не прикрутили. Аби підлікувати постраждалу професійну репутацію (ну, інженери ж ми!) вдарили увечері по соточці, але чи то алкоголь не той тепер, чи то не наш день був, місця для деталі в прасці так і не знайшли.
Знову все в пакет і додому. А там телек не вмикаю, ні на кого з домашніх не реагую. Розіклав деталі, утупився в них і думаю. Ідей — ніяких! Почав інститутські часи пригадувати. Подумалося навіть, що з корифанами прогуляв лекцію, коли про подібні ребуси розповідали. Вже навіть надумав, було, зателефонувати тим давнім друзякам та в них допомоги попросити.
Не встиг. Бо жінка, здолавши черговий мобільний марафон, підійшла до столу з деталями праски, розстібнула халата і спокійненько так, уявляєте, почала засовувати ту чортову зайвину собі до ліфчика!!! Мені спочатку заціпило. Та так міцно, що й дихати перестав. Та коли вона стала допитуватися, де я знайшов оту дугу заізольовану, таки прорвало… Ну, ніколи не підозрював, що я, інженер-механік, маю такий багатий словниковий запас і такий гучний голос: із хати того вечора повтікали всі. А переляканого кота, коли я вдома, уже третій день навіть відбірним м’ясом не можна виманити з-під ванни. Мабуть, йому пороблено. Ну, та що з нього візьмеш? Він же не інженер-механік...
Gismeteo 
