Він мріяв стати генералом. І неодмінно став би ним. На своїй сторінці ВКонтакті написав: «Чекайте. Я скоро повернуся». Не судилося. Безглузда війна розпорядилася по-іншому. Безжально і жорстоко. Обірвавши молоде життя на самісінькому його світанку. 21-річного хмельничанина, офіцера, лейтенанта, командира роти 130 окремого розвідувального батальйону Максима Яровця провели минулої суботи в останню путь. Він загинув 5 жовтня, виконуючи бойове завдання, поблизу Мар’їнки.
Сотні подолян прийшли на головну площу обласного центру, аби вклонитися мужньому Герою, аби віддати останню шану цій, по суті, ще дитині, яка поклала своє життя за наше з вами завтра, за мир у рідній Україні.
Максим тільки цьогоріч закінчив Одеську військову академію. «Це дуже гарна, добра, порядна людина, — тамуючи сльозу, розповідає його однокурсник з позивним «Чорний», який нині теж несе службу в зоні АТО, щоправда, служили не разом. — Він мріяв стати генералом і неодмінно став би ним, бо ж завжди був надто відповідальним, ініціативним, відважним, рішучим, не вмів відступати, завжди рухався вперед, розвивався…». «Максим Олександрович півроку служив у нас, — втирає заплакані очі старший бойовий побратим з позивним «Рибак». — Під маскуванням АТО, повним ходом іде війна, гине цвіт нації. …А Максим, — зітхає чоловік, — він службою жив. Хлопці, які були в його підпорядкуванні, значно старші, по сорок — сорок п’ять років, називали його Санич, і слухали беззаперечно, поважали, підтримували. Загинув справжній офіцер, з великої літери. І, повірте, офіцери, які сидять у великих штабах, не вартують навіть його мізинця».
…Велелюддя. Квіти. Їх море. Іх би йому на весілля, та вони перев’язані чорними стрічками. Ридання. Воно заглушувало Гімн України. Сльози. Вони лились нестримною рікою. Вголос плакали навіть мужні чоловіки. Гільце. Його, як і належить, несли теж. Бо ж не встиг. Не встиг одружитись. Пожити не встиг.
Зі словами підтримки і з болем в душі до осиротілих батьків, сестрички, рідних, однокласників, побратимів, друзів звернулися міський голова Олександр Симчишин і заступник голови обласної ради Валерій Лесков.
…На коліна перед молодим офіцером усенька площа ставала тричі: під час хвилини мовчання, що краяла серце тужливо болючою «Плине кача», коли несли труну (а обнесли її від площі, повз стелу пам’яті, біля пам’ятника Богдану Хмельницькому), і втретє, коли біля приміщення міської ради мужнього командира вантажили у катафалк, аби поховати на Алеї Слави у мікрорайоні Ракове.
Його останню дорогу рясно встелили живими квітами. Вони, як сльози — до щему пекучі — вкрили усеньку площу… «Слава Герою», «Герої не вмирають», «Слава Максиму», «Слава батькам Героя»… — не вмовкали заплакані люди. Та що ж тим зчорнілим від горя батькам з тої слави, якщо не стало кровинки, гордості, опори? Не стало справжнього патріота, сина України, того, хто б творив своїми мудрістю, відважністю й професіоналізмом її майбутнє.
Божечку, допоки ж ще хоронитимемо синів, батьків, братів, коханих, скільки ще осиротілих сімей прагне ненажерний ворог, коли ж врешті скінчиться проклятуща оця безглузда війна? Дай нам, Господи, миру.
Gismeteo 
