І не мріяв Дмитро Пєхтєрев стати художником. Хоча він чомусь був упевнений — малюватиме та навіть писатиме картини. Роки збігали, проте жага до творчості так і не прокинулася.
В училищі опанував професію меблевика, служив у армії, а потім працював. Прагнув сімейного затишку і збирався одружитися.
Однак у кожного своя доля і хто знає, чи під силу її змінити. Вскочив у халепу, яка привела Дмитра до в'язниці. Було каяття, і він смиренно прийняв своє покарання — змушений через це пройти.
За ґратами захопився малюванням. Невдовзі Дмитро із посібника освоював техніку живопису. Копіював картини відомих художників та намагався відшукати свій шлях у творчості.
Випробування, яке не зумів обминути на життєвій дорозі, упевнений Дмитро, його збагатило духовно. Адже ув'язненого рятувало не лише мистецтво, а й віра у Бога підтримувала. У Дмитра з'явилася потреба у Божому слові, у щоденній щирій молитві, заступництво Всевишнього не забарилося.
– Мій зір погіршився через відшарування сітківки, – розповідав. – Невиліковна хвороба прогресувала, а я не втрачав надії, сподіваючись на ласку Божу. І біда відступила. Це був добрий знак для мене.
Відбувши покарання, намагався життя наповнити іншим змістом, дотримуючись Божих заповідей. Хоча нелегко було знайти роботу, та все ж вдалося влаштуватися на фірму охоронцем. Проте минуле Дмитра наздогнало — через судимість став безробітним.
Поїхав із рідного окупованого Донецька світ за очі. Коли у Житомирі опинився, то зажурився – куди податися, у кого просити допомоги. Аж тут до нього підійшов чоловік, назвався Дмитром, поцікавився, куди його підвезти. “Мені однаково, лиш би робота знайшлася”, – відповів тезці.
Зрадів такому попутнику Дмитро Василевський. Адже у господарстві, яке очолює його брат Ігор, потрібні працівники.
Ось так несподівано мій співрозмовник знайшов прихисток у глибинці, Йосипівці, селі, яке на карті не знайдеш. Не цурався ніякої роботи. Як пас корів, то прихопив із собою олівець та аркуш паперу.
Коли малюнок Дмитра із місцевим краєвидом побачив Ігор Василевський, то похвалив його. А ще подарував усе необхідне, аби той потішив селян своїм талантом.
Наче з-під чарівного пензля на полотні з'явилися лани широкополі, ліричні краєвиди сільської околиці. І його картинами, які випромінюють радість життя, мабуть, милувався, кожен, хто побував у конторі, місцевого господарства.
Зазіхнув на велике полотно відомого художника Іллі Рєпіна “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”. Вдалося Дмитрові передати живу енергетику картини.
І знову забув про відпочинок у вільний від роботи час, коли працював над репродукцією картини “Тарас Бульба із синами в степу”. Вражає простір та зачаровують яскраві барви сили-силенної квітів.
Волелюбний дух українського козацтва заохочує художника до творчості. Задумав Дмитро створити колекцію портретів історичних постатей і розпочав із козацького атамана Івана Підкови . Однак спершу дізнався про нього чимало цікавого, зокрема, що він не мав жалю до завойовників — ані турків, ані татар. Однак польський король на догоду турецькому султанові стратив відважного воїна на площі Ринок у Львові.
І все, ж Дмитро Пєхтєрев вважає себе гостем на цій землі. Тому, напевне, насолоджується кожним прожитим днем, вбачає радість буття у простих речах. Та й самотність уже не доймає, адже Бог у поміч послав добрих людей — братів Дмитра та Ігоря Василевських, які підтримали його у скрутний час, добротою зігріли серце, а нині захоплюються його самобутнім талантом.
Фото автора. с. Йосипівка, Старокостянтинівщина.
Gismeteo 
