Щороку на початку березня в Україні проходять Шевченківські дні, під час яких відбуваються різноманітні пам’ятні заходи та наукові конференції. Творчість і біографія Тараса Григоровича вивчаються у школах і вищих навчальних закладах. Але потрібно визнати, що й досі більшість українців дуже мало знає про нього, про його життя, його захоплення і бажання. На таку думку наштовхнула скромна, дуже потерта книжка Ф. Піскунова «Шевченко, его жизнь и сочинения. Сборник материалов для полной биографии», яка побачила світ ще 1878 року і нині зберігається у представниці родини Шевченка по лінії його старшої сестри Катерини – Яніни Шкоди. У ній вперше надруковані спогади людей, котрі добре знали Кобзаря, а також його автобіографія. Пізніше ці ж спогади публікувалися у різних виданнях. Але, як з’ясувалося після знайомства з книгою Піскунова, зі значними скороченнями.

Освіта: «Вашого розуму хоч би на двадцять чоловік роздати, всім вистачило б!»
Навчання розпочалося для Тараса восени 1822 року, коли батько віддав його в науку до молодого кирилівського дяка Павла Рубана. До речі, хата цього дяка, де й прилучився майбутній Кобзар до науки, збереглася до наших днів: 1960 року над нею звели спеціальне накриття. Це єдина матеріальна пам’ятка з раннього сільського дитинства Тараса Шевченка. Проте у школі Рубана малий Тарас був не просто учнем, як трохи пізніше його родич Варфоломій Шевченко, а школярем-попихачем і мав насамперед виконувати обов’язки хатнього робітника, а вже потім чогось навчатися. І хоч назвивав він своє навчання «многотяжким», та все ж протягом двох років опанував «Граматику» – церковнослов’янський буквар, “Часослов» – збірник молитов і пісень для церковної відправи. А ще «Псалтир» – книгу псалмів, яка була частиною Старого завіту Біблії, і в той час також використовувалася, як підручник для навчання грамоті. Тут варто наголосити, що всі ці книги були церковнослов’янською мовою, тобто ні російською, ні українською мовою, як це відбувається у сучасній школі, його читати і писати ніхто не вчив. Цього Тарас навчився самостійно. Мабуть, саме тоді майбутній Кобзар відчув і свій поетичний дар, бо значну частину «Псалтиря» він знав напам’ять. І ця книга вперше відкрила йому світ друкованої поезії, бо псалми мають поетичну структуру. Чи не тому в своїй творчості він так часто звертався саме до псалмів.
Напевно, серед учнів Павла Рубана малий Тарас проявив свої особливі здібності до науки, бо, як він сам пізніше згадував, «Дьячок, убедившись в досужестве свого школяра-попыхача, посылал его вместо себя читать Псалтырь по успоших крепостных душах, за что и платил ему десятую копейку яко поощрение». Та Шевченко – не був би Шевченком, якби і тут чогось не придумав. Андрій Козачковський, лікар, викладач медицини у духовній семінарії у своїх спогадах, про Т. Г. Шевченка писав: «Щоб прискорити цю втомливу роботу, він часом на половині псалма починав «прийдіте, поклонімося» і, користуючись з того, що присутні ревно били поклони, перегортав кілька сторінок; не помічаючи цього, вони вражені виразністю і разом з тим швидкістю його читання, вважали його найкращим читцем і охочіше, ніж інших, запрошували його…» «Это был один-единственный источник моего существования», – напише він у своїй автобіографії. Бо після смерті батька, коли Тарасові було 11 років, він змушений був назавжди піти з дому. Правда, час від часу йому приносила сяку-таку їжу сестра Ярина, а друга його сестра – сліпа Марія – під час обіду ховала шматочки хліба і залишала їх в обумовленому сховку для Тараса. Про своє життя у нового кирилівського стихарного дяка Петра Богорського, він пізніше напише «…хорошо еще, если случались покойники в селе (прости меня, Господи), то мы еще кое-как перебивались, а не то просто голодали по нескольку дней сряду. Вечерком иногда, бувало, я возьму торбу, а учитель возьмет в десную посох дебелый, а в шуйцу сосуд скудельный… и пойдем под окнами воспевать «Богом избранную», иной раз принесем-таки кое-что в школу, а иной раз и так насухо придем, разве что не голодные».
Петро Лебединцев, історик, археолог, церковний діяч, викладач Київської духовної академії, редактор «Киевских епархиальных ведомостей» у своїх спогадах стверджував, що Богорський добровільно взяв до себе Тараса і йому за нього ніхто нічого не платив. За його словами, не можна засуджувати дяка й за те, що він посилав Тараса читати Псалтир над померлими, бо «…такий був загальний у церковних школах звичай, завдяки якому хлопчики набували навички у читанні».
А щодо дяківської школи, то Варфоломій Шевченко, який, навчившись таки грамоти, служив потім у конторах по управлінню поміщицькими маєтками, у «Споминках про Тараса Григоровича Шевченка» так оцінював рівень навчання: «Може, чи буде два або три чоловіки таких, що навчилися у школі читати. Усі вони зі школи верталися до сохи і борони з такою ж грамотою, з якою і в перший раз приходили в школу».
У 13 років Тарас взяв від учителів-дяків усе, чого вони могли його навчити, – і грамоту, і навички до малювання. А подальше його на- вчання не було системним. Він запам’ятовував усе, що йому вдавалося дізнатися. «Пам’ять у него была изумительная. Поэт наш, по своему положенню, примыкает к разряду тех необыкновенных людей, которые названы у д’Израэли поздно-воспитанными гениями – sekro sapientes”, – писав у своїх спогадах Іван Сошенко – товариш Шевченка, який багато зробив для того, щоб викупити його з кріпацтва.

(Далі буде).