Громадський транспорт  все ще не  пристосований для перевезення пасажирів на візках. І рятівною соломинкою для людей з обмеженими  фізичними можливостями стало соціальне таксі благодійного фонду «Карітас», яке значно  відрізняється від звичайного автомобіля – обладнане так, що  пасажир на візку без будь-яких зусиль потрапляє в салон.

Нині народити і виховувати десятеро дітей — це, погодьтеся, таки подвиг. Почесного звання «Мати-героїня» удостоїлася хмельничанка Олена Шпак. Посвідчення і нагрудний знак матері вручив міський голова Олександр Симчишин.

Відсвяткували ми з вами, шановні читачі, Новий рік і Різдвяні свята. Уже й весна не за горами. Летить час, як вихор, а з ним і життя минає. І так хочеться жити гідно, ба, просто жити, а не існувати, з дня у день програючи двобій бідності, зубожінню, не контрастувати так разюче з тими, хто живе, як у казці — звісно, не через заздрощі, а так… аби собаками непотрібними себе не відчувати. Статистично, на жаль, доводиться констатувати, що з кожним роком по суті все зменшується, чи точніше зникає, середній прошарок населення, більшає прірва між багатіями та бідняками, чия кількість, на жаль, стрімко множиться.
Телевізійні канали впродовж зимових свят демонстрували нам як, де, з чим, у чім їх відмічали, «щиро й патріотично» дотримуючись дідо-прадідівських традицій, сильні світу сього, а до редакції надійшло чимало листів, як святкувалося пересічним подолянам. Їх би, ті відверті, повні болю рядки, та на Фейсбучні сторінки отих «щирих українців», які встановлюють нам прожиткові мінімуми, регулюють тарифи, випробовують на нас реформи, може б, уявили хоч на мить, як це… Втім, і уявлять вони навряд чи, і, точно, читати не будуть, хоч щоднини виставляють все нові пости про любов до України, українців, надто ж ті, хто йтиме на вибори, і їхнє оточення. Ми ж за браком газетної площі надрукуємо лише уривки з тих послань.

26 січня, в Хмельницькому провели в останню путь Андрія Вільгуша, офіцера Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Його серце зупинилося 24 січня…

Десятки мужніх, кремезних чоловіків не стримували сліз, і справа тут не у морозних поривах вітру, який обпікав  обличчя. Прихиливши коліна і пошепки читаючи молитви, вони гортали в пам’яті уривки спогадів.