У Хмельницькому вшосте відбувався фестиваль «Translatorium» – єдиний в Україні літературно-перекладацький захід, присвячений художньому перекладу. Цього року фестиваль був приурочений до Дня української писемності і мови. І це символічно, адже мета проєкту – популяризувати українську літературу мовою перекладів, які стали серйозним і важливим інструментом комунікації за межами України за час повномасштабного вторгнення. Організатори фестивалю – міжнародний фонд «Відродження» та Хмельницька міська рада.
Війна розділила не лише Україну, а й цивілізований світ на «до» і «зараз». І якщо в 2014 році ніша України в культурному і медійному просторі ще продовжувала залишатись надто вузькою, щоб світ знав про нас стільки ж, скажімо, як про росіян, то події повномасштабного вторгнення, всенародний опір агресору, волелюбність і демократичні цінності українців стали для світу феноменом, і, відповідно, підвищили інтерес до нашої країни, до її культури, історії, літератури. Нині в Україні зріс попит на перекладачів, котрі здатні якісно трансформувати мову художнього твору, не знищивши його самобутності і водночас зробивши його цікавим зарубіжному читачеві. Як зазначила учасниця фестивалю, критикиня і письменниця Євгенія Нестерович, за останні два роки більшість представників культурної і літературної спільноти, які продовжують говорити з іноземною аудиторією про війну, відчули себе «перекладачами з мови війни», долаючи шок суспільства від жахіть війни. Відповідно, цьогорічна тема фестивалю «Через мовчання – до розмови».
Про воєнні та інші виклики, що їх долає нині літературна спільнота, яка розповідає світу про Україну і українців, про переклад у ширшому і об’ємнішому розумінні на відміну від традиційного, розповідали учасники фестивалю – літератори та перекладачі. Спілкувалися з хмельницькою аудиторією в мистецькому просторі «Кут», де відбулося найбільше заходів, а також в інших закладах, партнерах фестивалю в минулі роки. До речі, попередній, п’ятий фестиваль відбувався в 2021 році, і ось у 2023-ому традиція поновлена, й надалі, як зазначили організатори, Хмельницький залишатиметься центром літературно-перекладацького фестивалю, започаткованого в 2017 році.
«Translatorium» відбувається вже вшосте, і для нашого міста дуже важливо, аби він відбувався, бо поруч з розважальними заходами літературно-перекладацький фестиваль є елітарним, інтелектуальним проєктом, тим паче під час широкомасштабної війни, що є дуже важливим. Адже війна має й культурний фронт, і ворог спочатку воював проти нашої мови, культури, ідентичності довгі роки, а потім заїхали танки. До 2014 року ми на жаль, програвали цей культурний фронт, потім намагалися тримати паритет, але тільки зараз, з повномасштабним наступом, ми зрозуміли, що наша культура, наша мова є основоположною, – сказав начальник департаменту культури і туризму Хмельницької міської ради Артем Ромасюков. – Тому так важливо популяризувати за кордоном своє, справжнє, і це стосується усіх видів мистецтва, де переклад стає містком комунікації. А для нас, хмельничан, важливо, аби життя в місті тривало, і такий захід є одним з маркерів наших духовних, культурних потреб, аби розвиватися і утверджувати нашу культурну ідентичність».
Це засвідчила й програма фестивалю. У п’ятницю, 27 жовтня, відбулися семінар від перекладачки і тренерки моделі стійкості Наталі Валевської «Як підтримувати себе під час війни?», виставка візуальної поезії Лесика Панасюка та Дарини Гладун «Скляний дім», розмова з книжковою аналітикинею Інною Білоножко «Пороги сприйняття: потік української літератури на англомовний книжковий ринок», розмова з організаторами і учасниками резиденцій BAZHAN residency і літературної резиденції імені Олега Лишеги «Резиденція як перекладацький пункт незламності», хореографічний перформанс за книжкою Остапа Сливинського «Словник війни».
У суботу, 28 жовтня – фестивальна ранкова кава з перекладачкою Оленою Любенко, воркшоп з ілюстрації від Марії Кінович «Те, що не вдається сказати словами», захід «Фіксери: як за час повномасштабної війни зʼявилася і розвивається нова ніша в українській перекладацькій сфері». Про роботу над книжкою Славенки Дракуліч «Війна всюди однакова» розповідала перекладачка Наталія Хороз. Тема розмови: «Як література допомагає проживати травми війни». Про війну і нові теми в літературі учасники дізналися від перекладачки Ярослави Стріхи («WarningBooks»). Відбулися показ з анімаційної документалістики від LINOLEUM «Як передати реальність?», розмова з письменницею та перекладачкою Гаською Шиян «Переклад на мову війни: історія про те, як ми усі стали перекладачами».
«У Хмельницькому ми вперше зустрічаємося на фестивалі через два роки, і цей час війни став важким для нас, для України, для нашої культури, але зараз ми навчились жити в цих умовах і продовжуємо робити те, що вміємо найкраще. Це навчання, ми шукаємо нові шляхи, адаптовуємося, хоча не все залежить від нас сьогодні, – сказала постійна директорка фестивалю Таня Родіонова. – Війна задала нашому життю нерівний, синусоїдний ритм, за яким ми щоразу, переживши черговий шок і відчувши зневіру у своєму майбутньому, знову віднаходимо у собі сили продовжувати боротьбу, доводити своє право на існування й, звісно ж, намагаємося говорити. І весь цей час шукаємо нові способи розповіді й тлумачення свого досвіду проживання війни».
Як українська література долає нині шлях за кордон? Про це, зокрема, розповідала учасниця фестивалю, культурологиня Катерина Казімірова:«Якими були раніше проблеми перекладу? Дуже часто спочатку був переклад російською, потім з нього – українською. Це виснажувало автентичний переклад. До війни на Заході дві українські книжки, два тайтли на рік перекладались, тепер десь 10-12. Але й це мало, хоча наші літератори і перекладачі дуже затребувані, бо зріс попит на українське, зокрема й на літературу». В листопаді 2022 року в США вийшла друком англійською мовою антологія сучасних українських письменників VoicesofFreedom: ContemporaryWriting from Ukraine». До антології увійшли вірші, оповідання та есеї 27 сучасних українських письменників і письменниць останніх 50 років, кожен з яких репрезентує своє покоління. У збірці представлені твори Ігоря Калинця, Івана Малковича, Сергія Жадана, Оксани Забужко, Юрія Іздрика, Івана Андрусяка, Галини Крук, Ії Ківи, Олени Стяжкіної, Олени Герасим’юк, Світлани Поваляєвої та інших. Над випуском працювали 28 перекладачів. І це – титанічна праця, зважаючи на її якість і терміни. Редакторками антології стали Катерина Казімірова і Дарина Анастасьєва.«Ми свідомо не ставили за мету створити книжку воєнної літератури. Її ще буде багато. А в нас прогалини є за минулі роки, минулі історичні епохи, і нам хотілося показати, що наша боротьба триває дуже давно, що вона почалась не 24 лютого 2022-го, а набагато раніше, і підтвердження тому художні тексти. Тут головне – це дух України, дух її свободи, і ми вибрали авторів, які творили в різний час цей дух свободи. Ця книга доступна у паперовій і електронній версії на всіх майданчиках по всьому світу», – розповіла Катерина Казімірова.
Від часу повномасштабного вторгнення наші літератори багато часу проводять у спілкуванні з іноземною аудиторією. Яка вона? Що хочуть знати пересічні американці, німці, французи про нас? Як виявляється, широкий загал про нас знає зовсім небагато.«В одному із штатів США, куди нас запросили на презентацію антології, були найдивніші запитання: чим відрізняється російська мова від української, чи вони різні… Коли дізнавались, що я з Донецька, перепитували те, що їм вклали в голови російські пропагандистські медіа: мовляв, але ж було щось, були ж нацисти, які «напали» на Донецьк і т. д., – розповіла поетка, письменниця, сценаристка Любов Якимчук. – Доводилося видихати і спокійно розповідати, як насправді все було. В більшості американці навіть не здатні уявити, що в нас робиться, доводилося розповідати про побутові речі, про те, що росіяни робили в наших містах, в наших квартирах, що вони крали:від унітазів до чайників – тобто, це були розповіді про побутову сучасну російську культуру, щоб аналізувати так звану високу, «вєлікую» російську літературу. І щоб вивчати ось ту «вєлікую» літературу, потрібно спочатку аналізувати побутову їхню культуру, їхні злочини, які росіяни вчиняли в Україні, насильство…Це все насправді має одне коріння, і такі ось речі пояснювати доводилося».
Найтяжча публіка, каже Любов Якимчук, була в Німеччині, тому що там є певний пієтет до російської культури, літератури, і доводиться розповідати про те, що насправді частина українського мистецтва була росіянами відібрана і стала називатися «радянським мистецтвом» і нам потрібно зараз дуже багато розповідати про те, що, наприклад, Малєвич – це український художник, Гоголь – український письменник, і пояснювати, як працює імперія, колонізуючи інші країни, знищуючи їх мови і привласнюючи їх культуру.
Останні два роки стали досить успішними в просуванні на Захід, у США українського літературного, культурного простору. Втім, він ще надто вузький, щоб на рівних конкурувати з тим же російським. Зараз український феномен актуальний для Заходу, але це тільки початок, і потрібно працювати й далі дуже багато. «Я перебувала в США до початку повномасштабної війни, – каже Катерина Казімірова. – У містах в них є крамнички, де за каталогом можна було щось відшукати і коли ми запитували, які українські автори є, нам казали: скажіть прізвище і ми за алфавітним покажчиком знайдемо. Але пересічний американець навряд чи знає прізвища наших літераторів. Вже у 2022-му почало щось з’являтися, десь через чотири місяці війни».
Літературний процес відбувається не лише в столицях, і у великих культурних центрах. Для любові до слова, літератури, до мистецтва провінції не існує. Провінція – лише в душі, яка не прагне розвиватися. Хмельницький у цьому сенсі – відомий за межами України, як місто, де народжуються проєкти, які зближують Україну зі світом. Нині, коли війна з росією триває й на культурному фронті, ми не маємо права її програти.
Gismeteo 
