В українській культурі ляльки-мотанки завжди символізували родючість, достаток і виступали оберегом для родини. Майже п’ять тисяч років створюються ці сакральні обереги, передаються технології виготовлення з покоління в покоління, зв’язуючи на віки минуле й сьогодення.
«Це фактично єдина представниця світу іграшок, котра ніколи не має власного імені. Бо здавна наші предки вважали, що, даючи ім’я ляльці, можна не лише потривожити душі померлих родичів, а ще й накликати негаразди в будинок, — розповідає майстриня Людмила Пшенична. — І процес створення ляльки — дуже особливий, його ще називають «кутанням», адже він нагадує сповивання маленької дитини».
Людмила Іванівна вже понад вісім років займається виготовленням ляльок-мотанок, і зізнається, що творчість дає змогу рятуватися від суму й депресії, додає сил, енергії і покращує настрій. Звісно, через важку війну в нашій державі, й теми для робіт змінилися, додає вона, адже захотілося в них підкреслити ще більше нашу сучасність й зберегти минуле… Так і з’явилася в її колекції метрова лялька-мотанка, що символізує єдину й неподільну Україну, що притисла до грудей усі області — маленькі мотаночки.
Іноді доводиться засиджуватися до глибокої ночі, каже вона, бо коли починаєш створювати ляльку, то відчуття часу кудись наче зникає… Пригадує, як вперше побачивши мотанку, настільки загорілася ідеєю її зробити, що одразу ж взялася до справи. Ясна річ, що досвід у роботі приходив за роки, поступово вони ставали кращими, вдосконалювалися техніки, з’являлися нові ідеї. І нині створити метрову ляльку-мотанку для Людмили Іванівни цілком посильне завдання.
Унікальною особливістю ляльки є те, наголошує майстриня, що коли починаєш її мотати, то в процесі вона сама підказує, якою буде в результаті. Тобто всі елементи, кольори й загалом образ мотанки вимальовуються під час роботи.
Здавна мотали ляльки на всі випадки життя: чи то на весілля, чи для поповнення в родині, і навіть для доброго сну дитяти (лялька-травничка), а також їх брали в дорогу (подорожниця), є навіть багаторучка (щоб господиня була працелюбною) та інші. Характерною особливістю ляльки є сакральний хрест на обличчі, де на перетині, вважалося, розміщується невидиме Боже око, — Всевишній все бачить і нас оберігає.
Загалом понад тридцять ляльок створила Людмила Пшенична за роки. Вона дарувала їх знайомим і рідним, Деражнянській міській бібліотеці тощо. Зараз, каже, лялька-мотанка дуже популярна, тож замовлень на їх виготовлення вистачає. Однак це не єдине її захоплення — вона займається також виготовленням і воскових віночків для наречених. Історія їх створення починається ще в ХІХ столітті, коли британська королева Вікторія забажала віночка з мандаринових квітів, поставивши перед майстрами умову, щоб він довго зберігався. От і придумали вони — завоскувати його. Згодом і до нас дійшла ця техніка. Проте вона дуже непроста, кропітка й тривала, бо, до прикладу, лише для виготовлення однієї перлинки у віночку потрібно 15 разів вмочити цю горошинку почергово у віск і воду. Цікаво, що вигляд віночка вона відтворювала з пам’яті весілля своєї тітки, яка виходила в ньому заміж. Сьогодні вони знову стають популярними, і багато дівчат хочуть у них йти під вінець. Колись після весілля їх зберігали під склом, іноді навіть прикрашали ікони. Люди шанували не лише звичаї, а й атрибути, які ставали оберегами.
Народилася Людмила Пшенична в селі Літки, що на Деражнянщині, де проживає донині. З особливим теплом вона згадує свою родину — батьків і брата. Батько Іван Васильович працював головою сільської ради, а мати Лідія Марківна — в ощадкасі й на пошті. Збігли кудись роки, говорить вона, вже й брат Федір Іванович, який працював суддею в Деражні, на заслуженому відпочинку. Навчалася Людмила в Хмельницькому педагогічному училищі на факультеті дошкільної освіти, після чого працювала в дитячих садочках Деражні. Ще з молодих років вона любила рукоділля — вишивання і в’язання. Тоді, згадує жінка, не було в доступі стільки інформації, матеріалів і візерунки теж було важко дістати, тому доводилося вигадувати їх самій. Бувало навіть, що за три ночі вона вив’язувала собі светр.
Зараз для неї найбільшою втіхою є три доньки й шестеро онуків, які дуже люблять її ляльки, бо в них частинка її материнського тепла й любові, які завжди оберігатимуть найрідніших. Найстарша донька Оксана працює головним економістом на Деражнянському молокозаводі, середульша Тетяна працювала в торгівлі, а найменша Юлія, яка, до речі, проживає з мамою, працює головною медсестрою в дитячому відділенні Деражнянської лікарні. Тішиться бабуся онукам — Олі, Маші, Іллі, Ірині, Ярославу і Діанці, які дарують радість і надихають її. І обов’язково вона ще створить не одну мотанку, виллє восковий віночок, щоб передати у спадок їм наше минуле, яке житиме в її творчості ще дуже довго.
Gismeteo 
