Курси валют

Вранці вирушили у бік Лисичанська, щоб до обіду встигнути виступити перед військовими в Артемівську. Це вже Донеччина. За кілька тижнів, що минули з часу нашої попередньої поїздки в зону АТО, блокпост на виїзді з Лисичанська значно зміцнів. Хтозна, чи то готувалися давати відсіч сепаратистам, чи на всякий випадок приготувалися до святкування Дня визволення Лисичанська від рашистських окупантів… Адже його звільняли на другий день після Сєвєродонецька, що розташований поруч. І досі згадують місцеві, як у ту буремну ніч лисичанці тікали до сусіднього міста, рятуючись від пострілів і вибухів, хто у чому був — навіть в нічних сорочках — єдиним вцілілим містком…

Стріляють — не донецькі шахтарі
…Спека стояла неймовірна. Тож концерт від подільських митців військові другого батальйону 30 механізованої бригади слухали у затінку головного корпусу. До речі, колишньої автобази міста Артемівська, що входила до об’єднання автопідприємств Донеччини, яким свого часу керував сумнозвісний президент-утікач Віктор Янукович. Заступник командира батальйону по роботі з особовим складом Ігор Назарчук, знайомлячи мене з базою дислокації, розповів, що обстрілюють позиції українських сил практично щодня. «Криють», як тут прийнято казати. Ворог часто застосовує заборонену зброю: 128-міліметрові снаряди, гаубиці, міномети, АГС, ПТКР (протитанкові керовані ракети)… Ці порушення, буває, встигають фіксувати й представники ОБСЄ.
— А хто ж стріляє, знаєте? — вкотре запитую.
— Ми не можемо сказати напевне. Але попадають дуже влучно. Маємо не одного загиблого. Проте точно можемо сказати, що то не донецькі шахтарі…
Немало довелося повоювати цим хлопцям. Пройшли і Чаплинку на Херсонщині, утримували Дебальцівський напрямок, брали участь у розблокуванні Логвінового… Тут розташовуються з 30 січня цього року. Бійці змінюють побратимів на передовій, механіки відновлюють пошкоджену техніку.
— Як проходить ротація на передовій? Коли відбуваються заміни? — цікавлюсь у офіцера.
— Стоять, поки адекватні.
— Це — як?
— Коли починають у небо стріляти, вороги скрізь ввижаються… Тоді замінюємо. Відправляємо у тил. Там з ними психологи працюють.
— Хлопці дуже втомлені, вимотані, — зізнається Павло Антонов, т. в. о. командира 30 окремої механізованої бригади. — Дух, звісно ж, підтримуємо бойовий. Проте ніхто не знає про перспективу. Скільки ще стояти? Коли демобілізація? Частково оновлюється склад, навчаємо молоді кадри. Але дуже важко. Проти нас на передовій так звані ополченці, а у них за спинами — росіяни. За неофіційними даними, маємо справу з мотопіхотною бригадою і танковим батальйоном російської армії. Крім того, воюють і російські повітряно-десантні війська. Постійно нас провокують. Їхнє завдання — деморалізувати нас. Але це не так просто зробити, бо, починаючи з 10 травня минулого року, ми пройшли і Савур-могилу, і Степанівку, дійшли до Луганська, воювали під Щастям. Маємо більше 120 загиблих. Тож є за кого боротися до перемоги...
Хто у чому
Розповіли військові й про забезпечення. Якщо з продуктами більш-менш нормально, боєприпасів вистачає, то техніка, буває, підводить. Здебільшого їй більше тридцяти років. І запчастини інколи доставляють неякісні… Лише 20 відсотків особового складу тут одягнені за військовими стандартами. Інші — як пощастить. Кому рідні купують, кому волонтери підсоблять, а хто у цивільному ходить. Подейкують, що найкраще забезпечення —  технікою, одягом, взуттям, зброєю — у нацгвардійців, які, по суті, стоять за спинами бійців Збройних сил. Офіційна їхня мета — охороняти важливі стратегічні об’єкти в тилу. «Та хіба ж у нас не важливіше завдання?» — запитують військові, котрі вже багато днів і ночей стоять на самісінькій передовій. Коли невідомо, чи наступний снаряд не розірветься поблизу тебе…
— Коли ж закінчиться ця абсурдна війна? — знову запитую у солдатів.
— Допоки Росії це вигідно, доти буде воювати, — почула одкровення військових. — За проїзд однієї фури через блокпост беруть 150 тисяч гривень! Хіба не привід воювати? Але ми маємо показати силу, стояти, не пустити їх далі на Україну. Як тільки відступимо — зметуть і ці території. Звичайно, багато залежить і від підтримки українського суспільства.
— Хвилі, знову чергові хвилі мобілізації… Нехай у «верхах» думають, як зробити так, щоб люди тут залишалися. Котрі вже щось уміють, котрі навчилися воювати. За ці гроші, які нині виплачує держава, навряд чи хто погодиться підписати чи продовжити контракт. Зарплатня має бути не менше восьми тисяч гривень. Тоді не потрібно буде мобілізовувати, шукати по хатах і городах чоловіків призовного віку.
А ще українські військові вважають, що Росія влаштувала тут полігон для навчання своїх Збройних сил. Особливо це відчутно після приходу кожного гумконвою. Там часті ротації, стверджують наші воїни. Сучасна зброя, професійно навчені кадри. Розповіли також, що на пропускних пунктах черги з місцевих по кілька кілометрів. Ідуть, їдуть на нашу територію за пенсіями, продуктами. Вочевидь, багатьох не влаштовує обіцяний «русский мир»…
У Вакули-тракториста
Польових кухонь у бригаді кілька. Поки одна на передовій, інші годують тих, хто в тилу. Потім міняються. Коли ми приїхали, Вакула готував поки що на базі. «Вакула» — то позивний військового кухаря — тракториста Віталія з Чернівецької області. У сільгосппідприємстві, на якому трудився, останнім часом підмінював коваля. Тож і прозвали відповідно. 9 травня чоловіка мобілізували. Навчився куховарити. Найчастіше, каже, готує супи, червоний борщ, рис, гречку, плов, компот. А, буває, на свята тішить побратимів і пельменями… На приготування обіду йде близько п’яти літрів солярки.
Вакулі не позаздриш: мало того, що на вулиці градусів до сорока, то ще й у його кухні на колесах докипають страви. Втім, каже, можна перетерпіти. Зате взимку буде у виграші.
Суп із вермішелі з тушонкою вдався на славу. Наша мистецька подільська сотня мало не добавки просила у Вакули...
Два сини — як два світи
Пісенне свято тієї днини в Артемівську артисти з Хмельниччини подарували і військовим 8-го окремого полку спецпризначення, і 73 морського центру спецпризначення (м. Очаків), що дислокується поруч. І, вже збираючись вирушати додому, наші співаки не змогли відмовити армійцям першого механізованого батальйону. Тим більше, що у бойових діях він бере участь уже більше року.    
До нагрітого пекучим літнім сонцем асфальтованого майданчика, на який ще не так давно (до війни) сільські трударі звозили зерно, дісталися під вечір. Бійці вже наладнали собі зручних сидінь — вмостилися прямо на землі. Тихо-тихо стало на току, коли прокотилися перші акорди славної пісні про Україну. Кожен думав про своє. Мріяв. Згадував. Переживав. І, споглядаючи ці змучені, загрубілі від лихоліття обличчя, мимохіть стискалося серце. За що це нам? Чому? Невже війна — це у нас?
Сум поволі розсіювався. Наші артисти: Марина Українець, Назарій Поляков, Катя Аргунова, Віктор Шайда та Юрій Старчевод таки розрухали вояків. Запальні пісні спонукали стати до танцю мало не всіх присутніх.
…На небі тим часом розсипалися мільярди зірок. Де-не-де між ними блимали безпілотники. По них звідкись стріляли. Але страшно не було. Така лагідна, тепла, безвітряна, зоряна ніч… Не вірилося, що будь-якої миті може статися біда. До противника — менше двадцяти кілометрів. Бійці хотіли поспілкуватися, бо до них рідко навідуються. Кожен розпитував про мирні землі, розповідав про себе. Найбільше запам’яталися двоє: їм вже далеко за п’ятдесят. Степан, назову його так, пішов до війська замість свого сина. Казав, що він вже пожив на цьому світі й готовий життя віддати за свою кровинку. А інший, Сергій, розповів, що його син — у Росії. Військовий.
— Спілкуєтеся? — запитала.
— Звичайно, — відповів.
— Про політику, певно, не говорите?
— Чому ж? Говоримо.
— І що ж ви йому кажете? Можете переконати?
— Я йому кажу, що вб’ю, як зустрінемося.
Два батька, два сини, дві долі, дві епохи. Такі близькі й  такі далекі. Як у пісні Олександра Тищенка, яку виконував Вітя Шайда: «За Вкраїну свою краще голову з пліч, аніж ниць, і тому – не вмирають».
На жаль, ця епоха ще не скінчилася. На жаль, війна триває. На жаль, ще не один пам’ятник доведеться встановлювати у наших містах і селах загиблим українським героям, захисникам, патріотам. На жаль...