Не стало Миколи Івановича Мазура — народного художника України, почесного громадянина міста Хмельницького, лауреата міжнародних, всеукраїнських, обласних відзнак та нагород, скульптора, живописця, графіка, з чиїм ім’ям пов’язана вся сучасна мистецька історія Хмельницького і Поділля. Серце видатного митця перестало битися в ніч з 9 на 10 жовтня після тривалої і виснажливої хвороби. Йому було 67 років.
Для Хмельницького, Поділля, України — це величезна втрата, адже такі українці, як Микола Мазур, були і залишаються совістю нації, її
великими синами, які з’являються на світ, аби крізь їхній талант, крізь їхню високу духовну сутність нація бачила себе, свій шлях, своє призначення в світі, оберігала від скверни свою безсмертну душу.
Його монументальні скульптури — «Ангел-охоронець», «Віра. Надія. Любов» стали візитівками нашого міста. Його живопис зберігається у відомих музеях України та світу. Його музейна експозиція пам’яті жертв Голодомору і сталінських репресій, розміщена в державному заповіднику
«Межибіж», визнана найкращою в Україні з цієї тематики.
Микола Мазур давно належить духовному Поділлю, яке цілком уміщалося в серці сонячного степовика. Бо народився далеко від подільських краєвидів, які так любив, живучи на Хмельниччині понад півсотні років. Його мала батьківщина — Кубань, Краснодарський край, козацька вольниця. Дух свободи, який не покидав цього незламного лицаря ніколи, був суттю його життя і мистецької самобутності. І ця самобутність, яку живила його потужна, глибока любов до України, стала безцінним скарбом обласного центру, якому доля подарувала Миколу Мазура. Його глибоко національне мистецтво, особлива манера художньо трансформувати події історії, духовності, ментальності нашої нації зробили його творчість культовою, а його спадщину — національно вагомою.
Він був талановитим педагогом і вихователем молоді, працював викладачем, а згодом директором Хмельницької дитячої художньої школи, викладав живопис у Хмельницькому національному університеті, згуртував навколо себе плеяду талановитих однодумців.
Втім місто так до кінця і не оцінило Миколу Мазура. Бо його унікальні монументальні скульптури з металу, за які він удостоївся престижних республіканських премій ще у 80-і роки, а його ім’я було внесено до енциклопедії українського мистецтва, безжально знищувалися останніми роками «новими господарями» міста, які по-своєму бачили «бізнесову» естетику обласного центру. А його талановиті проекти, як-от, пам’ятник Роману Шухевичу, «Скіфський курган», монументальна композиція Героям Небесної Сотні, які він робив разом із сином, народним художником України Богданом Мазуром, донькою Оксаною та її чоловіком, скульптором Романом Албулом, вигравши усі можливі конкурси, залишились припадати пилом у майстерні… Хмельницький досі не доріс до усвідомлення унікальності мистецьких ідей видатного художника сучасності, яким був і залишається Микола Мазур.
У нього завжди було багато друзів, які пишалися дружбою з видатним митцем. Хочеться сподіватися, що друзі, міська громада таки повернуть моральний борг, не відданий
Миколі Мазуру: втілять у життя унікальні проекти художника. Адже він працював не для себе, витрачаючи здоров’я, енергію душі на суспільно важливі мистецькі речі. Творив для України, бо лише в культурній країні почувався б щасливою людиною.
Чи оцінить місто у полоні буднів та метушні, що духовні скарби — найцінніші? І спадщина Миколи Мазура — це вічний Ангел охоронець, який продовжує любити і робити нас людьми?
Gismeteo 
