Моя мама не любили зиму. А, може, й ненавиділи. Просто згадуючи цю пору року, сердилися, і ставали сумні й замислені. Та й було чого зажуритися. Адже зима додавала тяжких клопотів для їхніх з батьком натруджених рук. Вони обоє з різницею в один рік і померли пізньої осені…
Щоліта ми з братом намагалися нарубати їм дров, аби добре висохли до зими, привезти вугілля чи торфу (коли його ще виробляли). Але потім… потім їм самим треба було щодня заносити те добро до хати, топити грубку і чекати, коли від неї нарешті почне йти тепло. Та грубка була із духовкою, у якій «варочною поверхнею» служила броня з німецького танка. Не знаю, наскільки та броня була міцна проти бронебійних снарядів, але варила вона будь-які страви дуже навіть вправно. Тому готувалися вони одночасно з опаленням. Добре, що й хата була дерев’яна, то не потрібно було двічі на добу палити, як робили сусіди, що вибудували собі хату цегляну.
Та опалення, то лише частина зимових проблем. Бо ж з віком похід по воду до криниці на відстань 50 кроків ставав справжньою бідою, коли західні вітри перемітали дорогу, а сили прокидати бодай якусь стежину в них вже не було. Тоді топили сніг, аби мати воду і приготувати якусь страву. Так само проблемою ставав похід до льоху, бо і його двері іноді замітало так, що доводилося по кілька днів обходитися тим, що було в хаті, поки негода не вщухне, та хтось із молодших родичів чи сусідів не відкопає до нього прохід.
Якщо ж, не дай Боже, хтось із них захворіє, (а найчастіше хворіли обоє разом), то виручала електрика: вмикали вони обігрівача в маленькій кімнатці, а їсти варили на електроплитці. Так і виживали…
Тепер, уже й ми з дружиною дожили, як кажуть, до літнього віку. І маємо все більше причин не любити зиму. Не тільки тому, що вона приносить холоди і треба чимось від них рятуватися, але й тому, що наші пенсії ніяк не хочуть дружити з теперішніми цінами. Ну, ніяк! До магазину хоч не потикайся, бо від одного споглядання цінників серце аж заходиться… Вже й так скоротили свої витрати до придбання найнеобхідніших продуктів і ліків (бо одягу і якихось речей уже давно не купуємо — обходимось тим, що є), але не можемо придумати, як нам пережити цей скрутний час. І дров на зиму не напасешся, бо ціни на них такі, що за наші пенсійні гроші їх хіба що в рамку брати, рушниками уквітчувати та на стіну вішати, а не грітися біля грубки. Про вугілля в селі вже ніхто й не згадує, а ось про торф таки часто говорять, бо й справді, чому б його не різати? Для цього ж не треба в глибини земні спускатися, а потім ще й везти за сотні кілометрів. А тут ще й ціни на електрику так підняли, що рука сіпається без струму щоразу, коли потрібно щось увімкнути в розетку.
Та, може, ми б іще якось викрутилися (та й мусимо викрутитися), якби не війна… Бо ж немає спокою від думок про наших захисників: їм же там, на фронті ой, як важко. А ми нічим уже їм допомогти не можемо, хіба молитвою. Минулого року ще якось примудрялися щомісяця перекинути сотню-другу гривень волонтерами, а ось тепер і цього не можемо зробити. Можливо, ті наші гривні комусь із хлопців життя врятували б чи здоров’я уберегли б…
Gismeteo 
