Курси валют

Апокаліпсис газети  — не стався
Днями «Телекритика» звернулася до редакції  «Подільські вісті», аби вона прокоментувала  рішення комісії із журналістської етики НСЖУ від 3 лютого ц. р. про публічний осуд нашої газети нібито за те, що вона однобічно, упереджено  висвітлювала вибори редактора у червні 2014 року.

На жаль, серед членів комісії —  журналіст (достеменно не встановлено, яких саме видань) Світлана Кабачинська, давня подруга колишнього редактора приватного часопису «Сімейна газета» Т. Колесниченко. Саме Кабачинська, як подейкують у журналістському середовищі, «спалила» не один мільйон калорій та нервових клітин, щоб у такий сумнівний  спосіб  помститися «ПВ», у яких вона так і не змогла стати редактором, хоча дуже прагнула. Саме правиці й перу та лютій, скрипучій любові до «ПВ» належить і проект рішення, який протягувала вона через комісію журналістської етики, мов відомі казкові персонажі ріпку. І таки протягла. То хто ж  і коли так  кревно образив цю пані із колег по перу, що вона  ось так люто зненавиділа  шановані в краї «ПВ»?
У 90-х роках із розпадом СРСР, виникла суттєва загроза знищення обласної газети «Радянське Поділля», яка згодом трансформувалася у «Подільські вісті». У час хаосу і розрухи ніхто не думав про долю тоді ще 70-річного видання. А зубожіння народу призвело до катастрофічного падіння тиражу газети. Дефіцит паперу, затримка зарплат, ріст комунальних тарифів — звалилися на наші голови важким каменем, який ось-ось мав розчавити. Добре чи ні, але тоді процвітав бартер. Отож під чесне слово редакція брала  в борг деревообробні верстати, цукор і міняла їх на газетний папір. Так і виживали.
Однак не всі журналісти вірили, що й на нашу подільськовістянську вулицю прийде  свято, не всі підставили своє плече, аби газета вижила. Дехто покинув редакцію у пошуках кращого, ситнішого і ласовішого шматка. Серед них була й працівниця газети С. Кабачинська. Вона перейшла в часопис «Проскурів», який видавала міська рада, очолювана  Михайлом Чекманом. Одного разу між головою міськради і редактором «Проскурова»  стався конфлікт. Сварка розгорілася через те, що Кабачинська забажала собі зарплату не нижче зарплати... мера. Уже після трагічної смерті міського голови один Господь милостивий відає, скільки лайна і усілякого бруду  витекло на цього шанованого в місті і державі чоловіка з-під пера його колишньої підлеглої. Та залишимо війну Світлани Іллівни з мертвим. Гірше те, що редагований нею  часопис став дихати на ладан, стрімко втрачаючи тираж.
На той момент «ПВ», як Фенікс із попелу — відродилися: колектив підвівся із колін. Тираж сягнув за 120 тисяч, газета знову стала цікавою не лише з точки читабельності, а й цінного майнового і прибуткового об’єкта.
Тодішній редактор Йосип Ядуха, який із колективом створив цей оазис благополуччя і тріумфу, на той момент вийшов на пенсію. Тож  колектив, як записано в Статуті редакції,  висунув на затведження сесії облради  М. Шокала.
У свою чергу тодішній голова облради Іван Гладуняк сватав нам С. Кабачинську. З цією метою Іван Васильович  кинув усі важливі державні справи і примчав у редакцію на збори, усіляко оспівуючи нам чесноти та достоїнства свого протеже. Вона ж, протеже, так і не забажала зустрітися із своїми колишніми колегами та донести до них  програму подальшого розвитку газети. Словом, як то буває в сучасній естраді, усе дійство відбулося без живого звуку, навіть без  «фанери» пані Кабачинської. Мабуть, вона вважала візит у колектив, який так хотіла очолити, негідним її персони. Саме це і те, що ми знали,  до чого докерувалася Кабачинська у «Проскурові», зміцнило наш дух і бажання стояти до кінця за свого кандидата. Ми твердо наполягли на своєму виборі, однозначно проігнорувавши фаворитку тодішнього голови облради.
Це був публічний ляпас  Кабачинській, і прощати його вона не збиралася.
Разом із тим, тодішнє керівництво облради фатально і сліпо продовжувало бачити  Кабачинську в кріслі редактора «ПВ». Щоб, бува, неземний керівний талант Світлани світ-Іллівни  не притупився, Іван Гладуняк рішенням сімнадцятої сесії  п’ятого скликання від 1 жовтня 2008 року створив  під Кабачинську «Редакцію журналу «Поділля-край». Встановили навіть статутний фонд цього ще ненародженого дитяти високої і небаченої в області, а, може, й у світі журналістики у розмірі 100 тисяч гривень — суми на той час фантастичної. Натомість для розвитку обласної газети «ПВ» ніхто з тодішніх керманичів облради  і пальцем не поворухнув.
Доля того журналу, як і доля виділених на його існування коштів, й досі покрита пелиною таїни.
Забувши  основну місію влади — не карати, а милувати, допомагати і рятувати, Іван Гладуняк через свого першого заступника Олега Хавронюка організовує листа до всіх живих і ще ненароджених керівників комунальних підприємств із проханням передплатити  приватну газету «Пульс». А згодом колектив нашої газети почали виганяти на вулицю, силоміць, по-бандитськи, забираючи приміщення. І коли в цю важку годину нас підтримали колеги місцевих і державних ЗМІ, Кабачинська, будучи власкором «Дзеркала тижня», а ще головою міської первинної організації НСЖУ, німо мовчала.
Воно й зрозуміло, у цей час її бойовий дух спочивав на лаврах  слави, будучи обласканим з ніг до голови усілякими нагородами та відзнаками з ініціативи  Івана Васильовича.
Та як би там не було,  а «ПВ»,  якими їй так кортіло керувати, залишилися для Світлани Іллівни омріяною, але не взятою висотою.  Саме тут і закопана собака лютої, несамовитої «любові» до нашого часопису.  Бо газета не була і не буде вже для неї тим, чим вона стала для нас усіх: журналістською долею, вірністю і щирістю нашим читачам.
Демон зла у... «ПВ»
У старогрецькому епосі є міф про аргонавтів, які на чолі з Ясоном вирушили на «Арго» у Колхіду за золотим руном. Саме воно мало принести удачу, фортуну батьківщині Ясона і його побратимів.
Із Кабачинською цього не сталося. На прохання І. Гладуняка тодішній редактор узяв журналістку в штат, щоб вона змогла отримати пристойну пенсію. За тодішнім законодавством при нарахуванні цієї соціальної виплати брали до уваги зар-
плату останніх місяців. Саме за його результатами  Кабачинській і призначили досить пристойну  пенсію у розмірі 6317 грн. 43 копійки.  Відверто кажучи, навіть  наші працівники, які все життя чесно і самовіддано трудилися в «ПВ», а не бігали по різних виданнях у пошуках золотої антилопи, не змогли досягти такого соціального блага. Однак, як тільки
висока пенсія стала реальністю для Кабачинської, у ній знову заговорили гординя та задавнені образи на «ПВ». Бо як інакше зрозуміти той факт, що саме за її ініціативи по кабінетах нашої редакції розгулювали посланці, збираючи підписи на захист свободи слова в... «ПВ». Правда, підписав ту вигадану крамолу лише один чоловік із редакції, який за рік своєї роботи через свою творчу убогість, сірість, залишив  її.
Тоді Кабачинська звинуватила нас, що ми не солідарні з нею. А втім, пригадайте, коли «ПВ» пресували, нівечили, виганяли з власного приміщення, вона дуже допомогла нам? Ми самотужки відстояли свою гідність і журналістську честь, у тому числі й  на площі перед обласною радою.
Як відомо, один у неосяжному небі бачить зорі, інший — глуху темряву. Кабачинській   у «ПВ», де вона заробила собі на безбідну старість, привиділися утиски свободи слова і журналістів, яких вона раптом так полюбила, що аж  кинулася боронити. Воістино, плюнула у криницю, з якої добряче напилася.  Отака вдячність!
Відомо ж, що один із найважчих людських гріхів, як трактує християнство, і є невдячність.
Про геніїв та демонів зла, яких так прагнула уздріти в нашій редакції Кабачинська, скажу наступне. «ПВ» завжди і при всіх режимах, і при всіх тиранах були часописом демократичним, вільнолюбним, а плюралізм думок, політичних переконань, поглядів — стержень газети. Взяти хоча б завжди опозиційні до будь-якої влади «Бліц-аналізи», підготовлені керівництвом редакції, чи ті ж «Політичні гойдалки» тощо. Усе це є душею газети, а газета, це передусім ми, її творці. І не Кабачинській, яка все життя сотворяла собі кумира, який перебігав з однієї політичної сили в іншу і пристосовувався, як міг, судити про свободу слова, демократію та журналістську мораль «ПВ».
Суди, суди і безліч «я»
Відносний спокій для нашої газети настав, коли Кабачинська переключилася  у русло нової боротьби, без якої своє життя не уявляє. Першим об’єктом, який забрав у неї спокій, було  ЗАТ «Продес», очолюване депутатом міської ради В. Долговим. Саме він узявся благоустроїти і прикрасити  центр Хмельницького, зокрема колишнє осиротіле приміщення гастроному «Південний Буг». І хоча те будівництво впливало на умови проживання і творчості Кабачинської так, як, приміром, пекуче сонце Африки на білого ведмедя у Заполяр’ї, вона розпочала війну проти будівельників. Отут і вартує поговорити про її журналістську і нежурналістську етику.
В одному зі своїх позовів до ЗАТ «Продес» та міської влади вона безліч разів козиряла, що є власкором газети «Дзеркало тижня» і їй має бути виділено більше сонця, менше міського шуму та інші манси-панси. Мовляв, ЗАТ «Продес» усього цього якраз її позбавив. У наступному позові додає по два примірники різних газет, в яких безліч разів «бомбить» ненависну їй фірму. А це
вже, як відомо, тиск на суд. Більше того, хіба в місті це було єдине будівництво-благоустрій? Проте світ клином зійшовся у публікаціях Кабачинської саме на цьому об’єкті. Звісно, у те, що подейкували чи пліткували злі язики про Кабачинську, я не вірю. Мовляв, що вона у такий спосіб хотіла нав’язати Долгову свою квартиру і отримати взамін палац, як та бабуся в золотої рибки. Чи справді так було, чи, може, хто збрехав? Я ж не стверджую цього, але й не заперечую.
Усі позови до ЗАТ «Продес» Кабачинська подає від дев’яти мешканців. Згодом так звані співпозивачі зрозуміли суть задуму їхнього поводиря і відмовилися від своїх вимог, які висунула Кабачинська. Список одразу схуд на вісім осіб. Залишилася вона сам на сам зі своїми амбіціями та претензіями, як... (здогайтеся самі що).
Отож ЗАТ «Продес» переміг в інформаційній війні
п. Кабачинську, виграв усі суди, залишив місту справжню перлину архітектури, чудовий супермаркет, а мешканцям будинку, де живе Кабачинська, — благоустрій і ремонт за власний рахунок.
Як мовиться, знову удар по Кабачинській. Усюди тонко — усюди рветься. Тож взялася штурмувати найвищий політичний олімп держави — Верховну Раду. Проте й тут стався прикрий казус. Вискочивши зі статтею «Зачистка» в газеті «Дзеркало тижня», мов Пилип з конопель, бо до виборів було ще ген-ген скільки, Кабачинська видала своє бачення, хто і від кого у який спосіб йде-пройде у ВР. Найбільше дісталося від псевдовіщунки народному депутату, члену фракції БЮТ О. Лукашуку. Ось що вона видала про нього: «Но тут выяснилось: Лукашук тоже планирует идти на выборы. От — Королевской — ведь он всегда был членом УСДП: и когда она была с (о), и когда с Онопенко».
О. Лукашук легко спростував домисли Кабачинської, назвавши їх «тиражуванням пліток», бо, справді, він ніколи не був і не планував бути в партії «Україна, вперед!».
Бачачи, що запахло смаленим, Кабачинська у своєму листі до нардепа зіслалася на якісь там технічні причини появи її опусу і закінчила послання: «Приношу вибачення через завдану прикрість».
Однак того покаяння вистачило журналістці, як курці п’ять зернин проса, бо за два з половиною місяці до виборів вона надрукувала гнівні виступи проти О. Лукашука. Звісно, у них вкотре принизила свого конкурента у виборчих перегонах, виставивши його мало не ворогом демократії та преси. Однак саме із заголовка статті «Чому я йду на вибори?» Кабачинська почала тиражувати і роздувати до небачених розмірів займенник «Я», вживши його тут майже двадцять разів. Із змісту «філіппіки» виходило, що саме вона, Кабачинська, справжня альтруїстка, одна-єдина в Україні, а, може, й у всесвіті знає, як вивести країну на шлях праведний.
Покарання за плітки не забарилися. Рішенням Хмельницького міськрайсуду було: «Стягнути на користь О. Лукашука із С. Кабачинської моральну шкоду в розмірі 10,0 тис. (десять тисяч) грн.». Врешті-решт справа затяглася, і в апеляційному суді області О. Лукашук проявив звичайну джентльменську милість, уклавши мирову угоду зі своєю кривдницею.
До речі, в апеляційній інстанції Кабачинську безкоштовно захищала відомий головний юрист НСЖУ, президент Асоціації медіа-юристів Тетяна Котюжинська, яку вона згодом теж облила брудом за підтримку нею саме колективу редакції «ПВ», а не Колесниченко.
Зазнавши чергового фіаско, отримавши чергового облизня, Кабачинська знову береться за «ПВ». І час для цього, на її думку — настав. Редакцію покинув Й. Ядуха.
Розуміючи, що шансів потрапити в керівне крісло «ПВ» у неї нуль в квадраті, адже пенсіонерка, ще зігнорована свого часу колективом, Кабачинська активно пропихає свою колегу і подругу, редактора приватної газети Колесниченко. Чому б ні? При позитивному результаті інтервенції в редакцію Кабачинська могла б бути у штатному розписі другою людиною, а за значимістю і вагою — навіть першою.
Уже на раді Майдану, куди прибув колектив «ПВ», усе стало видно наче під мікроскопом. Саме ніхто інший, а Кабачинська виголосила спічі з такою дозою ядерної жовчі, якої журналістський колектив газети за свою майже сторічну біографію не отримував навіть від найлютіших і відкритих недругів.
Зокрема, голосом потенційного могильника «ПВ» проречено, що наша газета — зразок того, як не можна писати. Бо замість правди — брехня, замість фактів — домисли і фантазії, безпідставні звинувачення і зверхні повчання. Замість визнання власних помилок (яких і перед ким? Кабачинською? — авт.) — безсоромне апелювання до святої пам’яті загиблих на Майдані.
Повірте, уся та балаканина була суцільним сумбуром і словесною діареєю. Адже саме «ПВ» з першого і до останнього дня підтримували Революцію гідності, Майдан. Скажу більше, на сьогодні редакція переказала 28 тисяч гривень на потреби Української армії, а колектив — свій одноденний заробіток. Крім того, за власні кошти закупили медикаменти пораненим бійцям. Знаючи надмірну заощадливість Кабачинської, спитаємо, чи хоч копійку вона передала, приміром, в АТО? І взагалі, нічого спекулювати високим і святим.
Уже на сесії облради, яка відбулася 24 червня 2014 року, Кабачинська знову добралася до трибуни і знову слово в слово повторила «філіппіки», виголошені на раді Майдану. Проте з усіх тих намагань, як уже відомо, вийшов пшик.
Тоді Кабачинська почала слати скарги від Колесниченко голові комісії журналістської етики В. Мостовому, з яким навчалася у Київському держуніверситеті і в доньки якого — Юлії Мостової, головного редактора «Дзеркала тижня», працювала власкором.
Узявши облогою вищезгадану комісію, Кабачинська, будучи її членом, усіляко спонукає до покарання непокірної редакції. Особисто склала проект рішення, даруйте, дешевої екзекуції — так званого публічного осуду нашого часопису. Тому реакція на такі «компліменти» у нашу адресу з боку сто разів згаданої пані, зрозуміла й адекватна: вона висловлена якраз у цій публікації.
І якщо вже про етику, то розглядати комісії потрібно насамперед поведінку Кабачинської і Колесниченко.
Як свідчить доповідна записка відповідального секретаря облорганізації НСЖУ В. Дмитрика голові облорганізації НСЖУ Й. Ядусі, голова міськрайонної первинної журналістської організації Кабачинська зухвало нехтує статутом НСЖУ, порушує його головні вимоги. Вважає, що усі членські внески, очолюваної нею «первинки», мають витрачатися на її потреби. Таким чином, обминаючи бухгалтерію обласної організації, банк, не підкріплюючи фінансовими документами, фіскальними та товарними чеками, гроші журналістів не обліковують і витрачають бозна на що.
На розширеному засіданні правління 8 грудня 2014 року Кабачинська знову протягла ідею, що членські внески не мають надходити у казну НСЖУ, а залишатися в касі їх «первинки». На це В. Дмитрик відреагував досить влучно: «Те, що ви робите, сепаратизм і порушення фінансової дисципліни».
На тому ж заході Кабачинська оббруднила та вимерзила першого секретаря НСЖУ Сергія Томіленка та головного юриста НСЖУ Тетяну Котюжинську за те, що вони підтримали волю трудового колективу редакції «ПВ».
Цікаво, а кого ж вони мали підтримувати? Колесниченко, яка підкилимно, з допомогою тієї ж Кабачинської, голови облради І. Гончара та колишнього голови облради І. Гладуняка тишком-нишком написала заяву із проханням призначити її... директором «ПВ», тобто на посаду, якої в редакції не було і немає споконвіків.
А колектив редакції, в якому працює майже тридцять членів НСЖУ, уклінно вдячний Сергію Антоновичу Томіленку і Тетяні Григорівні Котюжинській за принциповість, сміливість та високопрофесійне виконання своїх службових обов’язків при захисті його волевиявлення і позиції.
Не вдалося, не судилося, не змоглося в’їхати Кабачинській на білому коні під фанфари у «ПВ». І, повірте, ніколи не вдасться. І не тому, що роки і сили вже не ті! Просто, добре знаючи її натуру, колектив, як обпечений, сахається не лише Світлани Іллівни, а й усіх, хто штурмує від її імені і під її прапором редакторське крісло «ПВ».
Сіль же, чи, пак, філософія тих поразок і падінь в одному золотому правилі, яке пам’ятає кожен справжній журналіст: не люби себе в газеті, а люби газету в собі.
Справді, образа породила помсту. Ми далекі від думки, що будь-яка помста, розплата чи реванш — це коли тебе вкусила собака і ти обов’язково маєш вкусити її. Забагато честі тій собаці. Чи не так?
Якщо ж око за око, то, даруйте, весь світ осліпне. Ми прощаємо вам, пані Кабачинська, як свого часу милували вас депутат міської ради
В. Долгов, нардеп О. Лукашук і багато інших порядних людей, яких ви зганьбили чи намагалися зганьбити. А ще радимо: більше не кусати нашу редакцію. Бережіть зуби. Адже стоматологічні послуги в наш час — розкіш неабияка.
Отакий вийшов наш коментар «Телекритиці». Погодьтеся, завеликий! Але саме такого і заслужила пані Кабачинська.