Скільки людська пам’ять сягає, жителі села Марківці Летичівського району випасали худобу на вигоні, що тягнеться вздовж ріки Південний Буг. Тут і трави соковитіші, і миньок-годувальниць завше було де напоїти. Однак нещодавно у Горбасівській сільській раді, не вдаючись до пояснень, селянам повідомили, що їхнє пасовище, а це цілих 22 гектари землі, приватизоване, за нього платять податки. Тому жодного права випасати тут корів місцеве населення не має.
Всерйоз занепокоєна громада Марковець звернулася до редакції газети «Подільські вісті». Ми отримали тривожного листа з підписами представників сорока дворів, які тримають по одній або по декілька корів. «Хто і коли цю землю приватизовував — невідомо. Якщо це земля сільської ради, то чому ніхто ніяких зборів не проводив? Виходить — для чого запитувати в людей, коли чиновник розчерком пера може вирішувати все сам?», — пишуть селяни. Аби розібратися в ситуації, ми виїхали на місце.
Щоб зрозуміти, чого позбулася громада Марковець, потрібно усе побачити на власні очі. Здається, ці місця позначені якимось особливим Божим благословенням. Вабить зір зведений ще в середньовіччі Спасо-Преображенський Головчинецький монастир, який розкинувся на протилежному березі Південного Бугу, і разом із прекрасним природним ландшафтом створює напрочуд милу, навіть для найчерствішого серця картину. Тож кращого місця, скажімо, для дач чи баз відпочинку, мабуть, і не знайти.
Самі ж селяни, тяжко-важко працюючи, майже не зводять очей вгору. Які там дачі і який там бізнес? Їм би елементарно прогодувати сім’ї, поставити на ноги дітей та онуків. У класичній для села ситуації, коли працевлаштуватися просто ніде, вся надія — лише на корову.
Марківчанка Антоніна Григорівна Літвін розповідає: «Тільки й виживають люди на нашій вулиці за рахунок того, що тримають по 2-3 корови й здають молоко на Деражнянський молокозавод. Його машини щодня тут, як штик, о восьмій тридцять». Її сусідка, Ганна Миколаївна Кабанова, завдяки худобі утримує фактично безробітних дочку, сина та чотирьох онуків. Тож над майбутнім пасовища сушить голову і вдень, і вночі.
Володимир Полікарпович Поляков каже: за дві мізерні пенсії його та дружини, прогодувати шість ротів нереально, тому й тримає дві корівки. Разом із пенсіонерами в скромній хатині живуть донька, двоє внуків та правнук.
Хто ж підняв руку на пасовище? У Горбасівській сільській раді дізнаємося, що землі під пасовищами виходять за межі Марковець. Колись тут господарювало місцеве сільгосппідприємство. Після його банкрутства землями розпоряджалася Летичівська райдержадміністрація. Селян, які станом речей вчасно не поцікавилися, цей факт дивує. Адже остання хата з цього боку Марковець, як вони переконують, розташована за пасовищем, а не до нього. То як же могли відійти ці землі до державного запасу?
Наразі довідуємося і про таке: 22 гектари землі пасовищ було розділено на 18 ділянок. З легкої руки колишнього керівництва Летичівської райдержадміністрації всі вони, розпорядженням від 1.12 2009 року № 525, оформлені як приватна власність і призначалися для ведення особистого селянського господарства вісімнадцятьма особами. А далі — ще цікавіше. Серед цих «господарників» — жодної людини з Марковець, Горбасова або хоча б із сусідніх сіл.
Хіба не можна було ще тоді, роком раніше, попередити жителів Марковець про загрозу втрати пасовища?! Чому ж голова та депутати Горбасівської сільради так легко зрадили інтересам довірливої громади?! Вона ж їх обрала, вочевидь, щиро сподіваючись на те, що вони перейматимуться проблемами села. Однак, як бачимо, місцевій владі легше було замовчати факт роздачі земель, аніж вступати в суперечку з керівництвом Летичівської райдержадміністрації, і виносити це питання, коли вже так сталося, на засідання сесії районної ради. Чи може в цьому була якась пряма зацікавленість? Як пояснити, що такі потрібні для селян землі та ще й у такій прекрасній місцині віддали чужим?
Горбасівський сільський голова Володимир Миколайович Ліповуз пояснив, що ділянки, про які ведемо мову, не годяться для сільгоспобробітку, адже густо пересипані камінням. Недаремно ж у цих місцях працює Головчинецький кар’єр. Тож за півтора гектара землі у скарбницю сільради за рік надходить, ви не повірите, аж п’ять гривень і тридцять дві копійки! Значить за всі 22 гектари — якихось 78 гривень! Просто-таки земля на дурничку! Фактично жодного зиску ні населенню, ні сільраді.
Як відомо, тепер землями запасу відає виключно Держкомзем області. Згідно з законодавством, яке однозначно лобіює інтереси сильних світу цього, передачу в оренду земель запасу можна з громадою і не погоджувати (!). Тому й так спокійно розповідав нам сільський голова про те, що сталося, на перший погляд, цілком законно. Мовляв, моя хата скраю. То що тепер вже й кінці у воду?
А як же добре було б, щоб у рідному селі, де народилися і виросли, де поховані батьки і діди, люди господарювали б самі. Тоді, дивись, і громада сформувалася б міцна, здатна вирішувати будь-яку з місцевих проблем і працювати на добробут села та власних сімей.
Тим часом марковецьке пасовище на очах заростає чагарниками. Жодних робіт власники наділів тут не ведуть. У селян же серце обливається кров’ю, вони б хоч сьогодні дружно вийшли та розчистили територію. Якби ж тільки могли повернути пасовища назад у спільне користування.
Достеменна інформація, кому ж дісталися ці землі за сімома замками. Непросто її здобути, як і дізнатися, чому ж створювалися такі преференції чужинцям. Утім це лиш підтверджує загальноукраїнську тенденцію, коли кращі землі миловидної Хмельниччини, Тернопільщини чи Вінниччини, давно вже перебувають у власності підставних осіб, як правило, заможних київських, львівських чи дніпропетровських ділків. Місцевому ж населенню, даруйт, на слові, залишається велика дуля з маком.
Немовби вгадуючи мої думки, наш, згорблений від роботи, літній провідник Володимир Полікарпович, раптом із розпачем каже:
— Кругом один бардак! Із нашої річки по п’ять—десять сіток за день фугують риби, в нашому лісі безкарно ріжуть найбільші дуби, що ще війну пережили. Тепер за це пасовище взялися… Будемо голі і босі!..
Чи є у селян бодай якась ниточка, за яку можна було б потягти відстояти вигін? До речі, земельні оборудки прокручують у Летичівському районі давно. Колишня очільниця району за це поплатилася — її відправлено за ґрати в результаті доведеної правоохоронцями кримінальної справи. То, може, потрібно більш прискіпливо глянути ще раз на суть проблеми, аби зрозуміти, звідки роги ростуть?
Слід доскіпливіше вивчити викладені факти і працівникам Летичівської районної прокуратури.
Gismeteo 
