Стодвадцятитисячний Сєвєродонецьк річницю визволення від рашистських окупантів святкував доволі скромно. Завчасно оголошений приїзд Петра Порошенка на 17.00 несподівано перенесли на 15.00. На центральний майдан людей не пускали. Лише працівників певних підприємств за списком та членів місцевого осередку партії «Солідарність». Принаймні так розповіли сєвєродончани під час концерту в центрі міста. Люди скаржилися, що навіть пам’ятник генералу Олександру Радієвському, котрий загинув, звільняючи їхнє місто та Лисичанськ, Президент із керівництвом області відкривав у дуже тісному колі. Тож, представивши нового очільника Луганщини Георгія Туку, Президент залишив місто, чим викликав у багатьох містян розчарування.
Наша подільська мистецька сотня свій виступ розпочала близько сімнадцятої… Біля імпровізованої сцени на центральному майдані щиро підтримували артистів трохи більше сотні містян. Тих, які не злякалися прийти тієї днини на проукраїнське зібрання.
До свята у Сєвєродонецьку готувалися. Про це красномовно свідчила розгорнута неподалік виставка вишиваних рушників та виробів декоративно-прикладного мистецтва… І хоча до уваги глядачів свої надбання представили лише три ятки, український колорит таки зачаровував. Неподалік вартував бронетранспортер, який, чи то жартома, чи то від нудьги, веселково прикрасили різнобарвними метеликами. На втіху дітворі. Проводили і конкурс патріотичного малюнка на асфальті. Водії ж, аби підтримати атмосферу свята, влаштували мото- і автопробіг, залучивши понад 60 одиниць техніки, «озброєної» українською символікою.
Чим жило місто рік тому? Місцеві охоче про це розповідали.
Валентина, вчителька:
— Наш город тогда не жил. Это был город без населения. После шести вечера — ни одного жителя на улице, ни одной машины. Большинство магазинов не работало. А в тех, которые на свой страх и риск открывались, продуктов было очень мало…
Віталій, підприємець:
— Сплошное беззаконие творилось. Милиция стала на сторону террористов и «работала» вместе с ними. Если случалась кража, разбой, убийство, то обращаться не было к кому. Этот год, конечно, мы прожили более-менее спокойно. Но что конкретно изменилось? Главный милиционер, который сдал город, сегодня опять на своём посту! Где логика?
Ірина, волонтер:
— Нас тут меньшинство, которые не за «Русский мир». Но мы не собираемся сдаваться. Сами организовались, собираем гуманитарную помощь украинским бойцам: еду, одежду, бытовую химию, другие необходимые им вещи. Отвозим на передовую, поддерживаем, чем и как можем.
Тамара Петрівна, пенсіонерка:
— Нас уже не запугаешь. И обидеть нас уже не так легко. Мы стали сильнее. И будем идти до полной победы. Знаю, что наши патриоты есть и в Луганске, и в Донецке. Сейчас они партизанят. Как могут, борются с российскими оккупантами и местными бандами.
Алла, волонтер:
— Мой папа родился на Хмельниччине. Меня с детства учили любить Украину, страну, в которой родилась, выросла, училась и начинала взрослую жизнь. Мы же не выбирали своё отечество, равно, как родителей. Нам всем сегодня, как никогда, нужно объединиться. И начинать, конечно же, с себя.
Пенсіонери Віталій Никифорович та Василь Якович на свято завітали трохи засмученими. Чекали на візит президента, але він поїхав раніше, ніж оголошували. Тож прийшли концерт подивитися, послухати українських пісень. Не хочуть старенькі ні до Росії, ні до Європи. Кажуть, що весь вік пропрацювали на заводі «Азот», немало нагород мають. Упевнені, що і в Україні можна достойно жити. Хотіли для нащадків кращої долі. І от — війна.
Мандруючи майданом, де під бадьорі переспіви хмельницьких артистів весело бавилася дітвора, а їхні батьки на мить забули про лінію розмежування з ЛНР, зустріли Вікторію. Вона щедро роздавала містянам нехитрі сувеніри — плетені браслетики з синьо-жовтих стрічечок. І мені дістався дарунок від дівчини. На добру згадку.
— Почему же вы раньше к нам не приезжали? Вот так, с песнями, с рассказами про западную Украину! — зненацька звернулася до мене жінка, яка випадково почула мою розмову з Вікторією. — Нас всю жизнь пугали бандеровцами, жестокими и злыми западенцами, которые ненавидят жителей Донбасса. Что там и по-русски разговаривать нельзя, и креститься по-другому нужно, не признаваться откуда мы… И мы не ехали. Верили. Боялись. Если бы мы только знали, какие у вас люди хорошие, добрые. Теперь вот до чего дошло.
— Вы знаете, в прошлом году решились и поехали с мужем в Моршин, — приєдналася до розмови Тетяна, котра, як виявилося, працює редактором в одній із виробничих газет Лисичанська. — Какая там природа! А люди! Покупали чернику у какой-то местной бабушки. Она как услышала нашу русскую речь, спросила, откуда приехали. Услышав, что с Луганщины, и за ягоды денег не взяла, и помощь предложила. У неё, сказала, есть домик в деревне. Там никто не живёт… «Приезжайте, поселяйтесь. Бесплатно живите. Беда ведь у вас». До этого я никогда не видела, как мой муж плачет… А тогда — заплакал. В голове не укладывалось: абсолютно чужой человек, не зная нас, так поддержал. А те наши родственники, которые живут в России, которые звонили и рассказывали, что тут у нас «творится», промывали нам мозги, ни разу не предложили пожить у них…
…Як завжди, завершувався концерт молитвою за Україну. Нечисленні, втім, найщиріші патріоти рідної землі, сєвєродончани не стримували сліз. Коли затих останній акорд, хтось із слухачів запропонував разом заспівати Гімн України. Люди підхопили ідею, та, вже без музики, спочатку тихо, затим все голосніше, полилися до болю знайомі слова над спорожнілим майданом головного міста Луганщини: «Ще не вмерли України ні слава, ні воля…»
Gismeteo 
