Олега Середюка із Москалівки, що на Ярмолинеччині, мобілізували наприкінці цьогорічного квітня, а вже 26 день серпня ошелешив рідних і всеньке село страшною звісткою: «Загинув при виконанні службових обов’язків, внаслідок осколкового поранення». Першого вересня, після урочистої лінійки, на шлях, аби зустріти свого героя, вийшла вся школа, односельці, а другого, щоб провести в останню путь, зійшлися-з’їхалися зі всіх усюд: родичі, друзі, однокласники, колеги, знайомі, керівництво краю, духовенство… Небачене велелюддя, море квітів, ріки сліз, не стримують їх навіть мужні чоловіки. Посеред страшної спеки раптом закрапав дрібний дощик – Олег за світом плаче, підсумують старожили. Ще б пак, адже ще жити й жити, бо ж лише в січні мало сповнитися 28! Тільки так, певно, судилося: несправедливо, нестерпно боляче…
Як зранена, знесилена птаха, виплакавши сльози, голосить над труною внука бабуся Ганна. Не може бідолашна осягнути непоправного. Бо ж хіба для війни зростила? Хіба гадала, що залишиться без його підтримки-допомоги на старості? Підступна доля ніби влаштувала цій тендітній жінці гру на витривалість, щоразу болючіше вдаряючи: чоловік трагічно загинув, тож молодою залишилася з шістьома діточками, коли найменшенькій було 3,5 року. Тільки підняла-поставила на ноги дітей, важка недуга обірвала життя старшої доньки Жанни. На бабусиних руках залишилося четверо братиків, круглих сиріт: Олегу якраз 18 сповнилося, наймолодшенькому Віталику – шести не було.
Олег гарно вчився в школі, був дуже ерудованим, дисциплінованим, вихованим, надто полюбляв гуманітарні науки, тому вступив до Кам’янець-Подільського педагогічного вишу на історичний факультет, та за півтора року навчання залишив – життя змушувало бути дорослим, самостійним. Певний період працював лаборантом у рідній школі, в обласному центрі різноробочим. Останнім часом трудився в агропідприємстві групи компаній «ВІТАГРО». Хлопець мав золоті руки, в нього виходило усе, за що б не взявся. Він був щирим, привітним, оптимістом, життєлюбом, завжди готовим прийти на допомогу. Він був гарним батьком для семирічної Анюти. Так невимовно важко говорити про молодих, додаючи пекучу приставку «був».
Олег не служив в армії, розповідає голова села Раї-
са Буря, бо ж, зрозуміло, допомагав бабусі у вихованні молодших братиків. У січні йому сповнилося 27 років, тож у квітні поїхав до військкомату за військовим квитком (викликали), там… вручили повістку. «Я дізналася, що повістка у нього на руках лише за три дні до того, як мав іти, — зізнається Раїса Петрівна, — подзвонила у військкомат, розповіла ситуацію. Там пообіцяли взяти до уваги…» Олег був по-чоловічому категоричним: не шукаючи причин і відмовок, сказав, раз треба, — піду.
«Коли проводжали його всією родиною, там, у військкоматі, — не може оговтатись бабуся, — кинулася на шию, притисла і так розплакалася. Відчувало серце, що не побачу більше своєї дитини. Щоднини з того дня лилися сльози. Він навіть своїй тітці Олі, моїй доньці, у телефонній розмові зізнався: «Важко мені з бабусею розмовляти, плаче вона постійно».
Навчання, бойовий вишкіл, проходив Олег Середюк у Рівному, а в Нетішині проживає його покійної мами брат Антон із сім’єю. «Олег завжди, змалку, був для нас як рідний син, — втираючи вицвілі від горя очі, розповідає дружина Антона Оксана. — Душа-дитина, він і мухи ніколи не образив. Ми щотижня приїздили до нього в «учебку», привозили все необхідне. Попервах купили камуфляж, берці, тактичні рукавиці, такі ж окуляри, спеціальні шкарпетки, в яких не пітніють ноги… А потім його перевели. Антон часто з ним розмовляв по телефону, втім, мені з почутого розповідав мало, казав, що це не жіноча справа. Олег же ніколи не скаржився, не нарікав, не казав, що тяжко… Востаннє чоловік спілкувався з племінником опівдні в день його загибелі. Втомленим голосом Олег сказав, що стріляють, що на бойовій позиції, звільниться –— передзвонить»…Та зателефонували вже на сільську раду з відповідних служб.
«Ми з Олегом з першого дня навчань разом, — намагаючись триматися зі всіх сил, розповідає бойовий побратим Максим Євтушок, родом із Коськова, що на Шепетівщині. Хлопчина приїхав у десятиденну відпустку додому, відпросився на похорон друга. – Після «учебки» розподілили нас у військову частину. Олег був снайпером, я кулеметником у розвідгрупі». Були на бойовому шляху необстріляних хлопців кордон з Кримом, Херсон… «23 липня, — розповідає Максим, — ми вже були на Донбасі, щоразу змінюючи місця дислокації… Того дня я був у наряді, стояв на іншій позиції, — описує те, що ніколи не зітреться з юної пам’яті. — Їх поїхало вісім, повернулося четверо. Почався обстріл, снаряд влучив у дерево, осколками накрило окоп… Всі четверо хлопців, які перебували у ньому, …насмерть». Сталося це поблизу села Прохорівка Волноваського району.
Це вже другий загиблий захисник Вітчизни за період так званої АТО в рідному моєму невеличкому селі, це вже п’ятий герой у Ярмолинецькому районі. А скільки їх, полеглих на полях неоголошеної війни, оплакує Україна!
…Олега Середюка відспівували у місцевому храмі. Чи не з усього району з’їхалися священнослужителі. Коли виносили з церкви домовину, оповиту жовто-блакитним прапором, весь люд став на коліна. «Герої не вмирають, — скаже у прощальній своїй промові класний керівник Олега Валентина Новосядлова, — вони з поля бою йдуть у небеса».
Вже там, у небесах, він молитиметься за мир, який виборював, спостерігатиме за тими, кого любив, прагнутиме, аби гідне щасливе життя прожили його донечка, брати, бо ж наймолодший Віталик – лише дев’ятикласник, й хотітиме, щоб не пекли виснажливі гіркі сльози рідних йому людей.
Спи спокійно, Олеже. Не вмирають Герої. Вони просто переходять із земної в небесну охорону...
Gismeteo 
