Шепетівчанка Оксана Мартинюк постійно перебуває у бурхливому вирі життя — виховує сина, працює, а поміж роботою і у вільний час займається волонтерством. Разом зі своєю командою підтримує відважних воїнів, які боронять українську землю від російської агресії. І серед захисників її коханий чоловік Вадим.
Ще із шкільних та студентських років Оксана, енергійна та цілеспрямована, повсякчас була у русі, у пошуку нових ідей. Така у неї неспокійна вдача. Небайдужа до долі рідного краю, болісно сприйняла війну на сході України. Не залишилася осторонь, за покликом серця, допомагала у тилу, поповнивши ряди волонтерів при молодіжній раді міста Шепетівки.
У 2015 році Оксана стала мамою і увесь час присвячувала вихованню та розвитку синочка, намагаючись замінити йому ще й тата, який тоді був військовим.
— Коли нашому маленькому хлопчику виповнилося два роки, то чоловік звільнився зі служби і працював за кордоном водієм міжнародних вантажних перевезень. У нас були свої плани та мрії, ми потроху облаштовували побут, любили мандрувати. Одначе жахлива ніч 23 на 24 лютого 2022 року вивела мене з рівноваги. Якраз тоді провела чоловіка у чергову поїздку, а уже вранці прокинулася від його дзвінка. «Сонечко, війна», — почула його голос у слухавці. Не хотілося вірити. Невже таке можливо? Як у 21 столітті, у центрі Європи їздять російські танки і ще донедавна «братній народ» цинічно вбиває українців?
З самого ранку відвезла сина у село до дідуся й бабусі, а чоловік повертався додому. Я знала, що він відразу ж піде до військкомату. Зупиняти його не було сенсу, не за нашими правилами їхати, ховатися, коли потрібно діяти…
Уже наступного дня повномасштабного вторгнення російських загарбників Вадим пішов до військкомату. Та й Оксана не змогла просто сидіти склавши руки, хоча й не знала з чого почати. Згадала про добровольців, які стоять у черзі біля військкомату ще із вчорашнього дня — голодні та у холоді. Відгукнулися місцеві підприємці, допомогли з продуктами. Зі своєю доброю знайомою узялися за справу — готували канапки, наливали чай та воду для хлопців, які твердо вирішили, не шкодуючи здоров’я та життя, боронити нашу Україну.
— Завдяки такій акції, інформація про яку була розміщена на сторінці у соціальних мережах, до нас приєднувалися небайдужі люди, — продовжувала Оксана, — Несли, везли, телефонували, щоб приїхати забрати продукти, одяг, амуніцію, посуд та багато іншого. Кололи поросят, робили м’ясну консервацію, пекли хліб, пироги та печиво. Ліпили вареники, готували голубці, котлети та млинці з різними начинками. Згуртованість людей, бажання допомогти просто вражали.
Від воїнів із фронту находили різні запити. Спочатку Оксані, жінці, яка працює у центрі зайнятості, здавалося, що нереально знайти добротні бронежилети, каски, вибрати якісні тепловізори, рації чи запчастини для автомобілів, або ж самі автомобілі. Однак на допомогу прийшли добрі люди, які для Оксани Мартинюк стали вірними соратниками та порадниками, — Вадим Знайдюк та Валерій Нестеренко.
— Не говоритиму про сухі цифри нашої допомоги для військових, однак хочу подякувати тим, хто стоїть зі мною пліч-о-пліч, і, попри втому, моральне і фізичне виснаження, продовжує працювати заради перемоги.
Добровільне об’єднання громадян «Жінки на підтримку армії» має численні відзнаки та подяки від захисників. А також вважаю, що нашими спільними нагородами, які отримала, є і медаль «За гідність та патріотизм» від 10-ї гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», і почесний нагрудний знак «За сприяння війську» від Головнокомандувача Збройних сил України Валерія Залужного.
Окрім першочергового забезпечення потреб фронту, зауважує моя співрозмовниця, координаторка об’єднання, волонтери допомагають бійцям, які перебувають на реабілітації у шпиталях, дбають, аби у них було все необхідне.
— На жаль, війна безжальна, а її реалії невтішні. Тому у нас ще є один напрямок роботи, хоча надважкий, але дуже важливий, — пошук безвісти зниклих та повернення додому Героїв «на щиті», — зауважує Оксана Мартинюк.
Не приховує — нелегко їй поєднувати волонтерство і сім’ю. Однак стверджує — важко, але цілком можливо. «Коли бачу результати своєї роботи — щирі, вдячні очі наших захисників, то втома минає, отримую запас енергії і розумію, що роблю усе правильно». А ще Оксана відчуває неабияку підтримку від найрідніших — чоловіка та сина, від них черпає сили й наснагу. Пишається Всеволод своїми батьками, адже у них нелегка місія — обоє докладають неабияких зусиль, щоб він, школяр, зростав під мирним небом.
Звісно ж, часу на відпочинок, на жіночі посиденьки, на подорожі із сім’єю не вистачає, однак вона цим не переймається, адже упевнена, — усе надолужить після Перемоги. У неї є багато планів на майбутнє, і запевняє, що вони здійсняться, але у мирний для України час.
А поки що Оксана Мартинюк, обравши нелегку та відповідальну місію, разом зі своїми однодумцями наполегливо трудиться на волонтерському фронті. Не шкодує ані сил, ані здоров’я, ані часу заради повсякденної підтримки наших воїнів, які покинули свої домівки, аби захистити українську землю від загарбників.
Gismeteo 
