Коли запитали в 90-річної Поліни Олександрівни Воронюк, у чому, на її думку, секрет довголіття, вона відповіла: «В роботі. Щоб довго прожити, треба працювати якнайдовше. Треба рухатися». Бабуся каже, дуже чекає весни, щоб уже вийти на город, бодай чимось допомогти рідним. А зимова пора, додає, наганяє на неї сум. То щоб швидше минали дні, плете шкарпетки, килимки – вже недаремно час витрачає.
Ще з молодих років Поліна звикла всьому давати раду, звикла, щоб у її хаті було наварено, прибрано і на городі, в хліві – порядок. Разом із чоловіком Володимиром працювали в колгоспі. Поліна Олександрівна закінчила сільськогосподарський технікум, здобула освіту агронома і все трудове життя присвятила агрономічній службі.
Попри те, що з ранку й до смеркання були на роботі, подружжя спромоглося і хату нову збудувати в Мирівці, і поставити на ноги трьох синів – Миколу, Анатолія, Тараса.
Вже 19 років, як нема поряд із Поліною Олександрівною її чоловіка Володимира Григоровича. Але справжньою розрадою й опорою на схилі літ для 90-річної жінки стали її діти та їхні сім’ї.
– Ми з дитинства синів навчали, що головне в цьому житті – сім’я. Якщо вирішив одружитися, повинен розуміти, що несеш за це відповідальність і не маєш права ображати свою обраницю, – каже Поліна Олександрівна.
Жінка розповідає, що пишається тим, що найстарший Микола зараз працює на одному з приватних підприємств, Анатолій – інженер Волочиського РЕМу. Наймолодший Тарас, як і батьки, працював у сільському господарстві, а зараз працевлаштувався в Києві. Нахвалює Поліна Олександрівна і своїх невісток. Альона, дружина молодшого сина, зараз поряд з нею, тож їй висловлює велику вдячність за турботу, допомогу, яку відчуває повсякчас.
– А ще я багата бабуся, бо маю п’ятеро онуків і четверо правнуків. Нехай Господь дає їм мир, спокій і добробут.
Попри поважний вік Поліна Олександрівна Воронюк зберегла не лише внутрішню енергію та бажання бути корисною, а й хорошу пам’ять. Наче це було вчора, розповідає про те, що довелося пережити під час Другої світової війни. Пам’ятає, як у селі оселилися німецькі окупанти, як разом з мамою довелося тікати та переховуватися, щоб їх не відправили до Німеччини. Згадує і батька, як після війни його відправили на роботу на шахти Донбасу, де він утратив здоров’я, бо працювати доводилося в жахливих умовах.
За дев’яносто літ побачити, пережити довелося немало. І, правду кажуть, у житті, як на довгій ниві, різне трапляється. Та за будь-яких обставин, попри всі випробування, які підкидає життя, Поліна Олександрівна радить залишати в своєму серці добро і ділитися ним з іншими. І, звісно, дорожити своїми рідними. Бо в них – підтримка, в них – розрада.
З нетерпінням чекала бабуся зустрічі з рідними у день свого 90-ліття. Була зворушена сюрпризом, який піднесли їй односельці, учасники художньої самодіяльності Мирівського сільського будинку культури, котрі прийшли привітати її з ювілеєм. Цього дня привітна оселя Воронюків сповнилася і добрим спілкуванням, і спогадами, і побажанням «Многая та благая літа»…
Gismeteo 
