Він прокинувся на світанку страшного 24 лютого... По телевізору повідомляли про повномасштабне вторгення росії на нашу землю. Не хотілося вірити в те, що знавіснілий ворог цинічно й нахабно вдерся до України. Не вірилося також, що цей кровопролитний день настав.
Без вагань і довгих роздумів, через три дні Вадим Ратушняк підійшов і мовив до матері: “Я пішов! Я ж офіцер!” Це звання, до речі, він отримав після закінчення військової кафедри, навчаючись у Подільській державній аграрно-технічній академії на економічному факультеті.
Я знала, що зупиняти не було ніякого сенсу. Бо він був справжнім патріотом країни, в якій народився. І понад усе любив малу батьківщину, своє село, рідних йому людей. Однак повномасштабна війна все змінила...
Пригадується, як через тиждень із колишнього Дунаєвецького району переслали документи Вадима на Віньковеччину, де він проживав у той час. Сумнівів не було жодних, що він стане на захист України в такий важкий час, адже був учасником Революції гідності в 2014-му. Йому подзвонили з району, він навіть не встиг поїсти, зібрав рюкзак і поїхав... Поїхав, щоб більше не повернутися живим, а лише залишитися у пам’яті тих, хто його знав, поважав і любив, пекучем болем закарбуватися в серці матері.
Вадим сподівався, що направлять розміновувати територію, адже його цього навчали, а направили в Донецьк. І вже з перших днів він зрозумів, що для того, щоб хлопці залишилися живими, вкрай необхідні дрони, бо там, на передовій, насправді це другі очі.
Отож, не чекаючи, підключилися до тієї справи всі: сім’я, сусід з Макова, однокласники та родичі. Тоді, варто наголосити, ще ніяк не могли второпати, де його взяти, того дрона, і який він. Але Вадим підганяв усіх, бо війна ж не чекає. І якою була радість, коли нарешті з-за кордону його привезла волонтерка Марина. Та з часом уже всі переконалися у необхідності дронів нашим військовим, а їх треба незліченну кількість.
...Це був 2022 рік, вони захищались як могли. Гинули самі, але стримували з усіх сил ворога. Мужні захисники — наші сини, які віддали найдорожче, залишаться в нашій пам’яті назавжди. Вони — справжні Герої.
Вадима не стало 7 вересня 2022 року, а знайшли його лише 24 січня 2023-го. Поховали захисника 30 січня в селі Покутинці на Віньковеччині поряд із батьком. Вадим мав добре серце, допомагав і поважав старших, мав золоті руки, ясний розум. Закінчив школу і академію лише на відмінно. Не було нічого, що би він не міг зробити: з дерева, металу, розбирався у техніці тощо. І сад, посаджений Вадимом, росте й плодоносить без нього.
Залишився без батька і його єдиний 20-річний син Андрій.
А зараз життя зупинилося для нього і для мене. Скільки ще потрібно зробити, щоб його мрію втілити в реальність. В ці дні я хочу, щоб згадали Вадима ті, хто його знав, з ким навчався, друзі та колеги. Ніщо і ніхто не може його замінити матері, тільки світла пам’ять про нього буде вічна. Самі слова напрошуються із пісні Надії Шестак: “Я завжди пишатимусь тобою, сину. Біль втрати щемить ще більше і більше”...
Не забуваймо нашого Героя-захисника, який віддав на полі бою своє життя за Україну. І нехай навіки живе людська пам’ять про Вадима. Царство небесне. Він цього заслужив.
Gismeteo 
