Вдруге побувати у зоні антитерористичної операції довелося фактично через кілька тижнів після першої поїздки. А приводом для візиту стало святкування річниці звільнення від окупантів Рубіжного та Сєвєродонецька, що на Луганщині. Проте заплановані два дні розтяглися на чотири. А до географії подорожі додали Старобільськ, Лисичанськ, Сватове, Артемівськ та деякі військові об’єкти неподалік цих міст.
Поїздка стала можливою завдяки безпосередній підтримці голови Хмельницької облдержадміністрації Михайла Загородного. Організувати її допоміг прес-секретар обласної організації Блоку Петра Порошенка «Солідарність» Олександр Попов.
Головне місто Луганщини
віднедавна — Сєвєродонецьк, де розташували облдержадміністрацію. Нашим тимчасовим прихистком стала Сєвєродонецька обласна загальноосвітня школа-інтернат І-ІІ ступенів. Та сама, про яку рік тому сповіщали чи не всі ЗМІ: «Больше всего пострадало здание школы-интерната, где снаряд попал под фундамент. В результате взрыва выбиты стекла в 60 окнах». Але, спілкуючись із працівниками школи, дізнаюся, що насправді тоді вибухова хвиля знищила 153 вікна. Нині вже ніщо не нагадує про ту руйнацію. Хіба що ремонт на першому поверсі. Його зробили завдяки підтримці влади та небайдужих спонсорів. Як і торік, сьогодні вихованці школи відпочивають на Одещині. Щоправда, після артобстрілу учнів початкової школи так і не повернули в ці стіни…
Рубіжне — це Україна
Саме таким красномовним гаслом вітає місто жителів і гостей на центральному майдані. 21 липня наша делегація приїхала розділити радість свята визволення його від окупантів і терористів. Творче волонтерське об’єднання «Мистецька подільська сотня» приготувало двогодинну концертну програму. Серед митців — співорганізатор сотні, поетеса, радіо- і телеведуча Оксана Радушинська, співорганізатор сотні, громадський діяч та відомий співак Віктор Шайда, солістка Хмельницького муніципального естрадно-духового оркестру Марина Українець, працівниця 42 гарнізонного Будинку офіцерів м. Старокостянтинова Катерина Аргунова, співак Назарій Поляков та автор-виконавець із Києва Юрій Старчевод.
Концерт уже тривав, коли ми прибули до Рубіжного. Виступали чернівчани (на фото). Саме аматори нашої та сусідньої областей організували свято для мешканців міста. І афішу відповідну заздалегідь розмістили на майдані тамтешні організатори. Проте послухати концерт, на жаль, зібралося трохи більше сотні людей. Про їхню любов до України промовисто свідчили прапорці у руках, етнічні елементи на одязі, стрічечки, браслети, словом, хто чим міг, намагався означити свій патріотизм. Загальна атмосфера свята була доволі емоційною. Щирі задушевні композиції навертали сльози, рідні до болю пісні підспівували, веселі, жартівливі кликали у танок, розцвітали усмішками на вустах. Незмінно всіх об’єднала спільна молитва за Україну та наш гімн, що став символом незламної віри у перемогу та жагу до волі українства.
Звісно ж, розмовляла з місцевими. Перше настороження від спілкування з чужою для них людиною вмить розвіювалося, коли представлялася. І було все: бажання відкрити душу, поділитися гіркою правдою життя, ностальгія за таким жаданим миром. Дехто не відпускав. Тримав за руку і не міг зупинитися — хотів поділитися найсокровеннішим...
— Мы все очень хотим мира. Всё можна пережить, только б не стреляли. У нас очень гостеприимный народ. Мы любим Украину, украинские песни. Обычно на праздник у нас тут целая площадь собирается… Но сегодня вот мало пришло…
— Тяжело нам сегодня жить. Много предприятий не работает: завод красителей, металлоизделий, силикатный завод, чулочная фабрика. Частично лишь работает химкомбинат. Поэтому многие поехали на заработки. В основном — в Россию. Очень тяжело найти тут работу. А ещё приехало много переселенцев с Луганска…
Молода пара з двома хлопчиками-дошкільнятами теж прийшла послухати українських пісень. Як виявилося, чоловік лише на 15 діб прийшов додому у відпустку. Мобілізований, вже чотири місяці поспіль воює на Донеччині у ЗСУ. Трохи агресивно запитував: «Як ми воюємо? Чому не дають команди стріляти? Лише чекаємо, поки нас по одному переб’ють, а то й усіх разом…»
— Я хотіла, щоб чоловік одягнув військову форму, пройшовся містом, послухав концерт, — зізналася його дружина. — Але ж він скоро поїде. Ми — тут залишимося. Не раз вже чули слова: «Подождите, вот скоро НАШИ придут, они вам всё припомнят…» Страшно. За дітей. Рік тому фактично у коридорі жили. Боялися на вулицю вийти. Особливо ввечері. Тоді місто наче вимирало…
Хто як оцінював настрої у Рубіжному: наші — не наші. Найкращий показник — п’ятдесят на п’ятдесят. На майже 60-тисячне місто. Це, скажу, доволі хороше співвідношення. Адже, чим ближче до лінії розмежування, тим гірший цей показник. Тому й не дивно, що українські військові все частіше стали запитувати себе: «А для чого боронити цих людей, якщо вони самі цього не хочуть?»
На запитання, чи знають містяни особисто тих, хто нині налаштований проти України та чекає на «Руській мір», почула слова: «А их знать не нужно!»
… З імпровізованої сцени лунала щира пісня про маму.
— Смотрите, вон моя соседка пошла. Плачет. Видать, вспомнила свою маму, которая в Луганске осталась, — стиха мовила чергова моя співбесідниця, вісімдесятирічна Валентина Кузьмівна. — Тяжело ей, очень тяжело даётся эта разлука. Даже поехать туда не может…
Зруйновані долі, переосмислення буття, сьогодення у передчутті чергового обстрілу. Не доведи, Господи! Чим далі від буремного сходу, тим інколи менше люди замислюються над тим, як зустрічають і проводжають ранки в Артемівську, Пісках, Красногорівці, Мар’їнці, Щасті та інших, колись мирних містечках. А вони, ці ранки, на жаль, ще неспокійні. Бо ночі продовжують забирати життя.
...Біля фонтана у центрі Рубіжного бавиться дітвора. Теплий лагідний вечір, українські переспіви, чисте небо — усе, як колись. Як у щасливому дитинстві: без війни, без пострілів, без тривоги в очах рідної матусі. І навіть десятки солдатів у камуфляжах, які сьогодні охороняють дитячі забави, не викликають у них ні подиву, ні зацікавленості. Вже звикли.
(Далі буде.)
Gismeteo 
