Курси валют

Коли трирічний онучок Іллюша називає її мамою, вона бере його на руки, підносить до обрамлених світлин, під котрі відведена всенька стіна у спальні, й із сумом мовить: «Я твоя бабуся, ось твоя мама, дитино». Жінка вкотре ніжно торкається останніх фото доньки, гіркі сльози зрошують обличчя й боляче щемлять у серці. А маленьке хлопча все одно каже «мамо» й ніжно тулиться до найріднішої. Так сталося…
Тетяна Олексіївна Первак із села Красносілка, що на Старокостянтинівщині, мати-героїня. Разом з чоловіком Едуардом Васильовичем виховують восьмеро діток й онучка, мати котрого, старша донечка Ніна, загинула в аварії минулого липня.

Страшний, пекельний материнський біль, що зав’язав на все життя траурну хустину, не відпускає й на мить. «Ну як? Ну чому так статися могло? — щоразу ставить чи то собі, чи то небу запитання безутішна ненька, й відразу знаходить відповідь: — Бог карає тих, кого любить. Я ж прошу у Нього сили, аби вистояти, аби не зламатися, аби жити. Бо ж є для кого, заради кого, — жінка з такою теплотою в голосі розповідає про найбільше своє багатство, — двох студентів маємо, Таня навчається в обласному центрі в гуманітарно-педагогічній академії, Альона — в політехнічному коледжі, Люба — в сьомому класі, Олексій шестикласник, Оксана закінчує третій, Василько — другий, Надійка цьогоріч піде в перший клас, маленькій Вікусі п’ять рочків… Ну і мусимо поставити на ноги онучка. Ви знаєте, — сльози не дають змоги говорити, — попервах я щовільної хвилини на цвинтар ходила, я й зараз так роблю, а тоді думала, ночуватиму там, але збагнула: моя донька б мене спитала: «Мамо, а на кого ти Іллюшу залишила?..» Ми зробимо усе, аби забезпечити належне життя Ніниному синочку».
Плачучи, Тетяна Олексіївна цитує Біблійські вислови, бо переконана: усе-усе, що відбувається, — з волі Всевишнього, віра в Нього у жінки прищеплена змалку. Вона закінчила духовну академію, на регента вивчившись. Тож по життю йде з молитвою, з глибокою вірою. За працею важкою селянською, за роботами нелегкими, адже доводилося й свинаркою, й телятницею, й дояркою працювати, час на церкву знаходить, усією сім’єю до храму Божого завжди ходять. Жінка й зараз при церкві — хором керує, читає. «Віра у Бога у мене зовсім не похитнулася. Такий, значить, мій хрест. Важкий…»
Розповідаючи про себе, про родину, жінка щораз повертається до страшної трагедії. «Певно, шукала я тої смерті тут, в цій долині?» — міркує. Бо ж з рідного Капустина пішла вчитися до Летичева, потім жили в Пиляві, згодом в Зеленцях, затим — знову в рідному селі, тоді в обласному центрі… А коли дев’ять років тому обласна влада виділила багатодітній родині кошти на придбання житла, потягло на малу батьківщину. Тож Старокостянтинівська міськрада придбала на перераховані гроші родині невеличкий будинок у Красносілці. Три роки тому, отримавши почесне звання «Мати-героїня», на ті кошти зробили добротний капітальний ремонт в старій оселі: вікна позамінювали, двері, стелі поробили, підлогу, туалет, ванну облаштували…
«У неділю ми всі їздили до Ніни на випуск, — знову повертається до найболючішого згорьована лебідка. — Вона закінчила чотири курси Хмельницької гуманітарно-педагогічної академії з червоним дипломом. Ось її випускне фото. Бачите, посміхається… Плаття купила з червоною стрічкою. «Червоний диплом — червона стрічка», — казала мені весело. А у вівторок пішла на попутні, щоб довідки відповідні в райцентрі позбирати, аби далі навчання продовжити, бо дуже про це мріяла. Жигулі, в котрі сіла, влетіли під вантажівку…»
Й досі не знає жінка, де сили взялися страшне горе пережити. Втримали на цім світі діти, онучок й чоловік.
«Який страшний був для нас той 2013-й, — втирає сльози, що постійними супутниками стали, з вицвілих очей 40-річна жінка. — Рівно за місяць після смерті донечки померла моя мама. Тоді захворів онучок. Богу дякувати, вилікували. Згодом ні з того, ні з сього здохла корова, дитяча годувальниця. Онучок виходить з соскою на поріг й каже: «Мамо, дай молочка». Боже святий! Позичили гроші, купили корівчину. Тоді інша оказія трапилася. Таня моя у гуртожитку, знаєте, як діти, щось гралися-дурачилися… Приїздить після вихідних з дому, а сусідка її по кімнаті з загіпсованим пальцем на руці. Таня спитала, що трапилося, а вона відповіла: «Як що? Ти ж мені пальця зламала. Моя мама з твоєю зустрітися хоче». Зустрілися. Батьки «потерпілої» сказали, щоб сплатили 10 тисяч гривень збитку, морального й матеріального, на лікування… Грошей таких, звісно, не мали. Втім, після довгої вервечки судів, де адвокати позивачки довели її правоту, змушені були позичити й віддати вказану суму…»
Від пережитого-зболеного жінка повертається до сьогодення. Нелегко, чого там гріха таїти, виживати нині у селі багатодітній родині, хоч чоловік працює, працювала донедавна й Тетяна, зараз на обліку у центрі зайнятості. Двох студентів на навчання відправити треба, школярів і школяриків одягти, взути, нагодувати. Втім, на труднощі не нарікають. Чимале господарство тримають. До праці усі змалечку звикли, трудяться гуртом. Поважають порядну, працьовиту, глибоко віруючу родину односельці. Сільський голова й працівники сільської ради охоче допомагають, стверджує співбесідниця. Та від спонсорської допомоги, зізнаються, не відмовилися б, невеличкої, хоч який мішок борошна, цукру... На всіх — один маленький старий телевізор; на 46 квадратах житлової площі — одинадцять чоловік. «Хто б що не дивився, якщо Іллюша хоче «Машу й ведмедя», це не обговорюється», — розповідає бабуся. А дівчатка прагнуть гарно одягатися, бо ж — дівчатка. Батьки по можливості стараються дати своїм діточкам усе. Хоч реалії трохи невеселі. Дітлахи мріють про комп’ютер… «А мені нічого-ні-
чого не треба, — втирає очі кінчиком чорної хустини жінка, — лише підкажіть мені, людоньки, в якому інтернаті, в якому сиротинці, де знайти мені таку саму Ніну? Я б її вдочерила. Я ж знаю, вона мусить десь бути, бо в кожної людини є хоча б п’ять двійників».
…На могилі Ніни лише живі квіти. Від пори року незалежно. «Вона ж у мене жива, то чому я їй штучні квіти носити маю? — сумно зітхає Тетяна Олексіївна. — Ніна дуже любила
троянди. От і носимо їй їх… Якось у церкві була служба Божа. А я кажу: «Це ж і на небі сьогодні служба». І ви знаєте, раптом з сильно захмареного неба блиснуло сонечко — це моя Ніна знак з небес подавала… Їй двадцять один мав би сповнитись. Ми поставили їй пам’ятник. Дорогий. Дуже. Гроші позичили. Це наш останній донечці подарунок… Так, Богу дякувати, у нас є ще діти, ми їх дуже-дуже любимо, вони — найкращі, але який палець не вріж — все одно однаково болить. Сильно. Нестерпно».
Пробачте, Мамо, що роз’ятрили Ваш невгамовний, пекельно нестерпний біль. Нехай дає Всевишній Вам здоров’я й сили, бо ж маєте, заради кого жити.