Під час такої кривавої і жорстокої війни це запитання, погодьтеся, не здається риторичним. До того ж, відповідь на нього може пролити світло на те, коли і як закінчиться ця бійня? Ось тільки відповідь ця нікого не втішить. Бо якщо в московитського агресора військові заводи кують зброю і вдень, і вночі, то в нас за таким напруженим графіком не працюють, а живуть, безперечно, хлопці та дівчата із ЗСУ. А ще волонтери і ті, хто їх підтримує та допомагає, перераховуючи чи не останні гривні на потреби війська. Таким волонтером був і сумчанин Микола Іванович Єрис, котрий рік тому, продавши квартиру і дачу, віддав на Збройні сили 35 тисяч доларів США. Був, бо два тижні тому цей скромний чоловік (у розмовах з журналістами просив не робити з нього героя і відмовлявся від інтерв’ю) відійшов за межу вічності…
Однак є ще одна категорія жителів України (язик не повертається назвати їх українцями!), які також трудяться не покладаючи рук. Тільки-от труди їхні тяжкі не на благо батьківщини спрямовані. Ой, ні. Бо ці трударі – корупціонери і казнокради! Такого висновку можна дійти, проаналізувавши скандальні повідомлення, які оприлюднюються з трагічною регулярністю. А трагічність їх для України полягає в тому, що скандали ці – то навіть не верхівка корупційного айсберга. То лише натяки на масштабність суспільної вади, якою пронизані нині чи не всі інституції державної влади. І справжнього розмаху її, напевно, не знає ніхто.
Нещодавню ж заяву Президента України Володимира Зеленського про те, що під час війни корупційні дії за тяжкістю слід прирівняти до зради батьківщині, можна зрозуміти так, що це явище, на його думку, вже загрожує й національній безпеці. А хіба може бути інакше? Адже в той час, коли на фронті тривають запеклі бої, у тилу слуги (ні, зовсім не народу українського) особистої наживи набивають вже не кишені, а дивани (чи, може, є й креативніші схованки, які ще просто не виявлені) украденими у цього ж таки народу гривнями. І якщо зовнішнього ворога наші захисники нищать усіма можливими засобами, то в тилу «бійці невидимого антиукраїнського фронту» почуваються дуже навіть комфортно. Принаймні поки що нічого не чути про те, що якісь «звитяжці» вже отримали по заслугах і обживаються на в’язничних шконках, а їхні статки конфісковані і передані на потреби сил оборони. А безкарність неминуче породжує спокусу в нових корупціонерів і собі щось відщипнути чи й відкусити від загального пирога. І не зупиняє їх ні війна, ні навіть інстинкт самозбереження, бо про совість і сумління вони нічого не чули.
Більше того: нашу корупцію, як ідеологічну зброю, використовують уже і пропагандисти держави-агресора, і наші недруги чи й відкриті прихильники росії у країнах, що допомагають нам відстояти незалежність, та врешті уберегтися від повного знищення української держави й позбавлення українського народу ідентичності та свободи. І хіба в такому випадку зарубіжному платникові податків поясниш, чому він має ділитися своїми кревно заробленими доларами чи євро, які в Україні привласнюють місцеві злодії? А ворог не на словах, а на ділі довів, якою саме є його мета. То вже й не доводиться дивуватися, що в День Незалежності рашисти зруйнували центральний автовокзал Дніпра, поранивши сім людей, а наступного дня влаштували повітряний терор, призвівши до того, що за добу шість разів вили сирени по всій країні, віщуючи біду.
А ще Володимир Зеленський в інтерв’ю Наталії Мосейчук визнав, що «Україні потрібно знати, що в той чи інший момент вона може залишитися одна, в той чи інший момент може якийсь партнер відколотися через якісь внутрішні процеси або внутрішню політику, або навіть через вибори... Нам потрібно навчитися з цим жити просто навчитися. Ізраїль воює, ми готові воювати вдовгу, не втрачаючи людей, мінімізувати жертви, як, наприклад, в Ізраїлі».
Це не перша заява про можливість затяжної війни. Але про те, що Україна може втратити деяких, а то й усіх союзників, здається, на офіційному рівні визнано вперше. Хоча це мало б бути зрозуміло ще й до початку повномасштабної війни. Та й нещодавній приклад щодо заборони імпорту українського зерна, курячого м’яса, яєць та меду після 15 вересня, з вимогою про яку до Європейського Союзу звернулися Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія і Словаччина, свідчить, що війна – війною, дружба – дружбою, співробітництво – співробітництвом, а власні інтереси – то таки власні інтереси, і вони завжди будуть на першому місці. Хоча і уряди, і громадяни наших країн-сусідів не можуть не розуміти, що такий крок, то фактично допомога агресорові.
Та мало визнати факт, що війна буде тривалою, а союзники можуть перестати бути такими. Потрібно вже зараз високопосадовцям згадати, що ми в недалекому минулому були розвиненою промисловою країною, і де у нас ще є залишки оборонних підприємств та що вони можуть виробляти. А тоді оплатити їм замовлення і завантажити роботою протягом тих-таки 24 годин і сім днів на тиждень. Може, досить таки їздити світом з протягнутою рукою, а пора налагодити виробництво на своїх підприємствах?
Позавчора відзначався День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність нашої держави. Вклонімося світлій пам’яті наших Воїнів, пом’янімо їх тихою молитвою і добрим словом, не забуваймо допомагати їхнім родинам і постійно підтримувати Збройні сили України.
Gismeteo 
