Благали діти в матері: «Хоч крихту хліба дай». У відповідь – ні слів, ні сліз не мала. Під тином похилившись, у вічність відійшла…
Голод. Чи є щось страшніше за приречену мученицьку смерть? Яка день за днем нахабно поглинала тисячі українців – мовчазних свідків 1932-33 років. А ті, які вижили в голодні часи, з важ- ким болем розповідали про пережите. Та з роками їх майже не залишилося – відходять у засвіти жертви страшного сталінського терору. Тож нам – їхнім нащадкам – треба зробити все можливе, щоб ці трагічні сторінки історії нашої держави не були забуті.
…Кожна свіча, яку запалили цьогоріч у пам’ять невинно убієнних українців, уже тихо догасає… Але наступного року вона знову горітиме, бо ми пам’ятаємо…
Уже традиційно кожної останньої суботи листопада в усій Україні вшановують жертв Голодомору 1932-33 років. Цьогоріч до пам’ятника Ангела Скорботи, що в обласному центрі, пред- ставники влади області та міста, а також духовенства, силових структур та громадськість принесли й запалили свічі пам’яті – символи душ, які житимуть вічно. Та головне – жмутик колосків пшениці в руках, що нагадував про ту страшну ціну хліба, який цинічно відібрали в людей, прирікши їх на загибель.
Хвилиною мовчання усі присутні вшанували жертв геноциду, а спільна молитва за них до Всевишнього – лунала від серця кожного. Квіти та колоски, щедро скроплені слізьми, тихо лягали на холодний камінь… І віриться, що змучені душі Господь обігрів.
Gismeteo 
