Щойно ввійшли до приміщення Хмельницької районної військової адміністрації, побачили сотні, а то й тисячі пляшок з питною водою, розміщені попід стінами. Мабуть, подумалося, готують черговий вантаж на схід. І начальник Хмельницької РВА Анатолій Катеренчук із перших слів нашої розмови підтверджує це припущення:
— Після підриву Каховської ГЕС ми оперативно заготовили майже 40 тонн питної води в пластиковій тарі, 22 тонни вже відправили. А зараз готуємо наступний вантаж на Херсонщину.
Відомо, що Хмельниччина взяла шефство над Дар’ївською громадою Херсонської області. Ми на постійному зв’язку, запитуємо, чого бракує, що необхідно насамперед, і допомогу хмельничан там відчувають постійно. Шістнадцять наших спеціалістів поїхали на підмогу в ліквідації наслідків підриву ГЕС. Наразі формується ще й бригада архітекторів Хмельниччини, які там, на місці, визначатимуть ступінь ушкодження, потреби з будівельними матеріалами, інше. Також будемо направляти на Херсонщину бригади ремонтників, аби допомогти людям у відновленні житла.
— Мабуть, на Херсонщині у Вас вже чимало знайомих, друзів. Що розповідають вони про екологічне лихо, якого завдали рашисти? Як переживають його?
— Люди тримаються мужньо. Зрозуміло, що їм дуже непросто — як фізично, так і морально. Дуже важким був період окупації, а коли ворог залишав території, то вигрібав все, що міг. Кажуть, вивезли майже всю техніку, в тому числі комунальну. Все, що було на ходу, окупанти забрали. Тож є потреби в техніці, яка має допомагати в життєдіяльності населених пунктів. Потрібні будівельні матеріали, робочі руки. І підрив Каховської ГЕС завдав стільки біди. Попри те жителі Херсонщини не втрачають оптимізму, кажуть, що своє треба відвойовувати. І до Севастополя, піджартовують, недалеко…
Ми всі впевнені, що і відвоюємо, і відбудуємо, але для цього треба бути дуже згуртованими, все більше об’єднувати сили.
— Анатолію Федоровичу, а які завдання для начальника Хмельницької РВА зараз вважаєте найважливішими? І чи із запланованого все вдається втілювати?
— Мирне життя було наповнене багатьма планами, але війна внесла свої корективи. Із перших днів повномасштабного вторгнення всі зусилля спрямували на допомогу фронту. Автомобілі, дрони, військове спорядження, продукти, інше — відправляємо на передову постійно. Я особисто разів із 15 їздив до військових із вантажами. Машини на гарячих точках дуже «розхідний матеріал». Ось вони є, а через якусь мить — вже розтрощені. Тому автомобілі, дрони, шини — це постійна потреба, яку намагаємося забезпечити.
Ми й надалі будемо допомагати, шукати резерви, розширювати зв’язки з волонтерами, міжнародними організаціями. На фронті значно важче, і нам не можна зменшувати активності.
Разом із тим районна військова адміністрація тут, в тилу, вирішує цілу низку інших питань. Підтримуємо переселенців, зараз на території району проживає 60 тисяч внутрішньо переміщених осіб, і завдяки взаємодії з територіальними громадами, надаємо їм всебічну допомогу.
Воєнний час диктує свої вимоги, на які ми зобов’язані реагувати. Ворожі ракетні удари по енергетичній системі змусили посилено працювати над захистом об’єктів критичної інфраструктури. Створювали водночас пункти незламності, і хочу наголосити, що усі громади району дуже сумлінно виконали це завдання.
Працювали також і над облаштуванням укриттів. Після випадку в Києві, коли через закрите укриття загинули люди, проводилися перевірки. І Хмельниччина не потрапила до переліку областей, де були виявлені порушення.
Маю згадати, що до війни розпочалася адміністративно-територіальна реформа. Одинадцять колишніх районів області об’єдналися в одному Хмельницькому районі. Підготовка передавальних актів, іншої необхідної документації була повністю завершена до кінця минулого року. Це, відверто кажучи, було значне навантаження, з яким успішно впоралися.
Не зменшуємо уваги до питань економіки. На території Хмельницького району працюють релоковані підприємства, що переїхали зі сходу країни, і наші, місцеві. Є й нові об’єкти, куди спрямовуються значні інвестиції. Ведеться будівництво. І це свідчить про те, що для розвитку бізнесу навіть у цей складний час створені сприятливі умови. Тобто — у полі зору Хмельницької РВА економічний, соціальний напрями і, звісно, військовий.
— Чи знадобився Вам на цій посаді попередній досвід — голови Шепетівської райдержадміністрації?
— Я взагалі вважаю досвід хорошим надбанням для кожної людини. І мій досвід роботи в підприємницьких структурах, і на державних посадах дає той цінний вантаж, з яким легше рухатися вперед. Чим більше знань, тим краще.
— А що, на Ваш погляд, потрібно для того, щоб керівник був успішним?
— Думаю, хороший колектив і підтримка сім’ї. Якщо колектив злагоджений, розуміє свого керівника, то ніколи не з’явиться проблема вийти на роботу о сьомій ранку замість 8.30, чи піти додому з роботи значно пізніше, якщо є в цьому потреба. Коли в колективі панує взаєморозуміння, коли кожен на своєму місці демонструє відповідальність, то й буде результат. Успіх керівника — це успіх його колективу.
— Ви, Анатолію Федоровичу, вимогливий керівник чи поблажливий?
— Ну, про це варто було б запитати у моїх колег. Але я, без перебільшення, дуже відповідальний. А відповідальність і вимогливість тісно пов’язані, на мою думку. Я довіряю своєму колективу, та звик усі завдання, роботу контролювати, вимагаючи чіткості та результативності.
— А що більше цінуєте: професіоналізм чи людяність?
— Для мене ідеальний варіант, коли в людині поєднуються ці риси. Тоді разом можна вирішувати будь-які завдання. А загалом мені імпонують чесні, справедливі, відповідальні люди, які не бояться роботи і завжди дотримують слова.
— Чи є у Вас своє правило, з яким, так би мовити, йдете по життю?
— Є. Ставитися до людей так, як хочеш, щоб ставилися до тебе. Завжди думаю про те, яку б відповідь, допомогу, пораду хотів би я отримати на місці цієї людини. Це правило допомагає мені і в роботі, і в спілкуванні, і під час прийняття важливих рішень.
— Якби часу було більше, то на що б Ви його витрачали?
— Приділив би його сім’ї. Зараз насправді бачимося зрідка. Але я дуже вдячний, що рідні залишилися, не виїхали. У перші дні війни ми говорили про те, що, можливо, варто було, аби діти виїхали за кордон. Вони категорично відмовилися. Кажуть, маємо бути разом, з України — не поїдуть. І коли повели мову зі старшою донькою, яка нещодавно закінчила одинадцятий клас, про навчання за кордоном, то вона відповіла, що вступатиме до вишу лише в Україні.
— До речі, як батько, Ви впливали на її вибір професії?
— Я прихильник того, щоб дослухатися до думки дітей. Є багато прикладів, коли на вимогу батьків діти обирали вказану ними професію, вступали до визначеного батьками вишу. А потім — не складалося, приходило розчарування. У нашій сім’ї ми підтримуємо дітей у їхніх прагненнях. Звісно, як батьки, даємо настанови, поради. Але вибір — за ними.
Свого часу і я самостійно визначив свій вибір. Спочатку вирішив працювати, а вже потім вступити до вишу. І ні про що не жалкую, бо це був мій вибір.
Мене, як батька, дуже тішить те, що мої діти хочуть жити в Україні, наша сім’я вірить у те, що важкі часи минуть, і Україна обов’язково буде процвітаючою європейською державою.
— Над чим зараз працюєте?
— Ми повинні оперативно реагувати на різні ситуації. Коли з’явилася інформація про замінування ворогом Запорізької АЕС, одразу ж розпочали підготовку, щоб у разі теракту убезпечити людей, допомогти постраждалим.
А загалом питання, пов’язані з допомогою фронту, були і залишаються в пріоритеті. І далі не перестанемо відправляти автомобілі, дрони, шини, все, що потрібно нашим бійцям, об’єднуючи зусилля небайдужих людей. Це — надважливо.
Та вже тепер за дорученням Президента при районних державних адміністраціях мають створюватися хаби, де навчені працівники надаватимуть всебічну підтримку ветеранам цієї повномасштабної війни з росією. Їм знадобиться психологічна, юридична допомога, реабілітація, влаштування на роботу і так далі.
— Знаємо, що не так давно Ви отримали відзнаку Президента «За оборону України». А ще раніше, за сприяння Повітряним силам України, — відзнаку «Майстерність. Честь. Відвага».
— Отримати ці відзнаки — велика честь для мене. Це зобов’язує ще більше робити для наших захисників, усе можливе і навіть неможливе задля нашої Перемоги.
— А що неодмінно хочете зробити після Перемоги?
— Навіть не знаю. Але своїм дітям саме я хотів би повідомити радісну звістку про Перемогу України. Цей момент, переконаний, буде щасливим для нас усіх і дуже пам’ятним. Дуже хочу, щоб це сталося вже у цьому році…
Gismeteo 
