Курси валют

Легендарна 3-я окрема танкова Залізна бригада із Хмельниччини відзначила шосту річницю створення.

«У нас є повідомлення для росіян: якщо ви хочете вибратися звідси живими — тікайте!» — виніс у заголовок свого великого репортажу для британської «Daily Mail» військовий журналіст і письменник Девід Патрікаракос (David Patrikarakos).  Чим Оборонці надихнули англійського автора — читайте в українському перекладі найцікавіші фрагменти його публікації. 

Молодий солдат із татуюваннями на обох руках — це 27 річний командир танка Антон. Поруч з ним сидить Віктор (ліворуч), сивий солдат, якому скоро виповниться 55, і тихо п’є каву з жерстяної кружки.

Глибоко в лісах поблизу російського кордону приховано чатує українське танкове з’єднання, яке Зеленський назвав Залізною бригадою. Танковий підрозділ, що тут зачаївся, дає відсіч ворогу.
Артем вимірює час не хвилинами, а ракетами. «Я не можу сказати тобі за годинником, як довго ми билися з росіянами того дня, — розповідає він, коли ми сидимо біля дерева, дослухаючись до звуків артилерії десь позаду. — Але цього вистачило на 80 «градів». Важкий був день».
Артем є командиром танку у 3-й танковій бригаді, і він перебував тут, коли понад 500 днів тому путін розпочав повномасштабне вторгнення. Невдовзі після цього частина була направлена на допомогу в обороні Києва. Потім вона брала участь у контрнаступі на Харківщині у вересні 2022 року, коли українські танки Т-72 пробивали рубежі російської оборони, звільняючи території та відкидаючи ворога через кордон. Президент України Володимир Зеленський відзначив заслуги бригади в День Незалежності країни в серпні, назвавши її Залізною бригадою.
«Чому?» — запитую я. «Тому що ми сильні та швидкі, як залізні коні», — лунає відповідь. Під час цієї жвавої зустрічі Артем розповідає мені про життя на передовій — і воно однаково жорстке й показове.
Поки Україна просувається вперед, намагаючись зламати ворожі лінії, Київ знає, що росіяни намагаються прорватися у відповідь — і саме тут вони можуть полізти.
«Ми тут близько до кордону, — каже мені Артем. — І це завжди найбільша небезпека. З будь-якої точки вздовж нього ці б**ді могли почати новий наступ. Якщо це станеться, я та мої хлопці будемо на передовій проти них. І, повірте, ми готові».
Артем згадує один із колишніх боїв. «Це було особливо важко. Ми не могли підійти дуже близько, бо поля були повні протитанкових мін, і нам потрібно було стріляти на вісім-дев’ять кілометрів із повною влучністю, тому що наші хлопці були лише за 75 метрів від ворога».
Безпека на базі понад усе. Дорога сюди була сповнена запобіжних заходів і зайняла цілий ранок… Коли ми їдемо на фронт, пейзажі змінюються. По обидва боки доріг, що погіршуються, з’являються зруйновані будівлі. Ми проїжджаємо через вирви від снарядів, настільки глибокі, що це ніби спускаємося на підводному човні, вид на поверхню зникає, коли ми тонемо.
Коли ми зупиняємося біля поля, щоб розім’яти ноги, Микола, мій «зв’язковий» від українських військових, застерігає, щоб я не заблукав занадто далеко. «Будь обережний, Девіде, — каже він. — Це може бути заміновано».
Прибувши на певну базу, далі пробираємося пішки. Ми простуємо полями, спочатку рівними, потім потрапляємо в зарості чагарників. Виникає стежка, прокута нескінченною ходою військових черевиків. Вдалині — обрій темряви: ліс.
Досягаємо прикриття дерев. Світло зникає. Земля — це гобелен від гусениць танків, від слідів, прорізаних крізь багнюку; багато з них наповнені несвіжою дощовою водою — розсадником комарів. Мене вони пожирають. Ще одна загроза на фронті; вони скрізь: скиглять, дзижчать і кусаються. Мої руки, шия і тіло під сорочкою, мої груди — вкриваються ранами.
Здалеку чути глухий гомін артилерії. Я бачу зелено-коричневу масу, що з’являється в полі зору. Це, я так розумію, танк Т-72, закритий маскувальною сіткою. Він присідає серед дерев, як величезний закутий у панцир віл.
Раптом тишу розрізає дзижчання бензопили — на роботі солдати. Ми виходимо на галявину й бачимо імпровізовану обідню зону зі столом і лавицями. Автомат Калашникова притулений до дерева. На вітерці майорить намет. Підійшовши ближче, я бачу, що стіл і лавиці зроблені з гільз. Довгі порожнисті труби з’єднані болтами, їхні серійні номери вибиті чорним кольором.
Стіл складається з чотирьох раковин завширшки з плоским шматком дерева, що тягнеться поперек верху, на якому розставлені коробки Tupperware, солоні огірки та пляшка кока-коли. Солдати навіть використовували порожнисту внутрішню частину гільз, як кухонні шафи для зберігання припасів. Це майстер-клас винахідливості.
Я усвідомлюю, наскільки добре ми приховані — і так повинно бути… Хочу обговорити контрнаступ, але Артем залишається небагатослівним. «Плани люблять тишу», — відповідає він.
Молодий боєць із татуюваннями, що звиваються на обох руках, проходить повз із лопатою та кувалдою. Його звати Антон, 27-річний командир танка. Він записався у стрій на наступний день після вторгнення і з того часу служить.
Це було важко. «Коли ти береш участь у багатьох боях, ти втрачаєш багато своїх побратимів. Особливо в перші місяці війни. Я не можу сказати вам, скільки. Але це багато».
Однак росіяни втратили набагато більше. Артем пояснює, чому, на його думку, українці досягли такого успіху: «росія воювала багато років у різних країнах. У них є книги з військової тактики. Але скрізь у нас, українців, є різні солдати з різними навичками, які використовують різну тактику. Тому росіянам нас важко відпрацювати. Ми боремося несподіваними способами.
Наприклад, у військовій доктрині сказано ніколи не починати наступ без прикриття з повітря. Але у нас не вистачає літаків, тому всі наші наступи починаються пішки».
Ще більше звуків артилерійського вогню «протріскується» крізь ліс, і Антон розповідає мені, як це – жити з постійним страхом смерті. «Люди ззовні вважають нас божевільними, бо не розуміють контексту наших жартів. Але без гумору не вижити…»
Сидить з нами і сивочолий боєць Віктор, якому скоро виповниться 55, і тихо п’є каву з жерстяної чашки. Тепер він долучається, щоб пояснити, наскільки небезпечними стали на фронті дрони. «Росіяни використовують різні типи, — каже він. — Проблема в тому, що коли двигун танка включений, ви їх не чуєте».
За тему береться Антон. Йому пощастило, що він живий, каже він мені. «Одного разу російський дрон пролетів і встановив позицію нашого танка. Близько двох годин ми намагалися втекти, але просто не змогли. Потім двигун вимкнувся. Я відчайдушно намагався перезапустити його, але нічого не вийшло. Я думав, це кінець. Нарешті він завівся, і ми рушили. Просунулися на кілька метрів і натрапили на величезний клубок тліючих уламків від артилерійського удару. Якби двигун не заглух, ми були б там — ми б усі були мертві. Несправність танка врятувала нам життя».
Антон дивиться вдалину, сміється сам собі. Як вони справляються з пекучими почуттями війни? «Емоційні люди помиляються, — каже Артем. — На війні, щоби бути хорошим солдатом, потрібно бути спокійним... Це велика різниця між нами і росіянами — в тому, як ми боремося. Буває, що ми вистрілюємо 100 снарядів за день. Це дуже інтенсивно, і вам потрібно весь час бути спокійним».
Антон закочує рукав, щоб показати мені татуювання на правому біцепсі. Це граната з трьома фразами, обгорнутими навколо неї. Це слова з пісні «За Україну»: «За честь. За славу. За народ».
Він каже мені, що має повідомлення для росіян: «Якщо ви хочете вибратися звідси живими — тікайте!».
Настав час залишати базу. Артем пив чай, але тепер йому є що сказати.
«Багато років після Другої світової війни ми думали, що більше ніколи не побачимо такої війни. Це було схоже на мантру чи молитву, яку ти сказав хрещеній мамі. Але, як ми зараз бачимо, війна може повернутися в будь-якій частині світу в будь-який час».
Він робить паузу, аби подумати, і додає насамкінець: «Хочу вам сказати, що ми дуже вдячні за всю ту допомогу, яку Велика Британія надала Україні. І також я хотів би сказати британцям: пам’ятайте наші історії, бо якщо ми не переможемо росіян тут, вони ніколи, ніколи не зупиняться».