Під час повномасштабної війни слова про Українську Незалежність набули особливого змісту. Тепер це не абстракція в обрамленні високих і пишних слів. Не сторінка в підручнику. Не черговий захід.
Нині бачимо, як виборюють нашу Незалежність у москопсів, що хочуть проковтнути її, наче шматок м’яса. Тепер ми знаємо, що в кожній букві цього слова — біль, страждання, втрати. Що просякнуті вони кров’ю і потом. І що лише Незалежність не дозволить поставити країну на коліна. Лише Незалежність дасть можливість гордо називати себе Українською Нацією.
За ці найвищі цінності воюють сьогодні кращі сини України. Про них, про важку боротьбу, про те, що проймає до глибини душі і про те, що коробить душу — книга нашого земляка, воїна, доктора наук з державного управління, професора, заслуженого юриста України, президента Благодійного фонду «Закон та справедливість» Віталія Олуйка. Вона лише готується до друку. Але можливість поспілкуватися з автором і, так би мовити, привідкрити завісу того, що відобразилося на друкованих аркушах, видалася особливою. Тож розмова — про найголовніше. Про те, що на думці, на вустах, і в серці.
— Свою книгу я назвав просто — «Книга про війну». Чи знали ми, що путін розв’яже війну? Чи готувалися? Чи правильними були дії влади? Як українці відреагували на страшну звістку? Про те, що побачив я на війні. Про свої відчуття. Про побратимів. Про все це та інше, надзвичайно важливе, хотів розповісти читачам у цій книзі. Ми стали свідками подій, які увійдуть в історію. Але вони, нинішні події, швидко змінюються. Дещо зітреться з пам’яті, дещо з часом сприйматиметься по-іншому. Тому в моїй книзі максимально відображена правда. Правда у різних ситуаціях, правда у спілкуваннях, правда переживань, правда роздумів. Правда очевидця війни.
— До речі, Віталію Миколайовичу, а як Ви стали у військовий стрій?
— Повномасштабне вторгнення російської федерації 24 лютого я зустрів у статусі пенсіонера та непридатного до служби за станом здоров’я. Але того ж дня зрозумів, що не зможу просто займатися волонтерством, як раніше. Тому і записався добровольцем до Тероборони і невдовзі, як майору запасу, комбат запропонував мені посаду, на яку не було інших кандидатур, — офіцера-психолога в нашому 86-ому окремому батальйоні Територіальної оборони.
І вже на фронті я збагнув, наскільки важливим є психолог у війську. Участь у реальних бойових операціях призводить до посттравматичних стресових розладів, депресій, панічних атак. В окремих бійців і навіть офіцерів здавали нерви, і вони відмовлялися виконувати бойові розпорядження. Допомогти справитися зі страхом, психологічною втомою, переконати, підтримати якраз і повинен офіцер-психолог.
— Де ж відбулося перше бойове хрещення батальйону?
— Отримавши бойове розпорядження, наш 86 батальйон розташувався в районі Барвінкове-Курульки-Острівщина, тобто на Ізюмському напрямку.
Саме з ізюмського напрямку російські війська планували розпочати битву за Донбас, атакувавши далі Слов’янськ і Краматорськ із наміром оточити угруповання ЗСУ в зоні ООС. Завдання — разом з підрозділами ЗСУ не пропустити ворога до Донецької і Луганської областей.
На цій ділянці фронту ворог перегруповувався і поповнював запаси. Головна мета росіян — руйнування логістичних шляхів постачання військово-технічної допомоги Україні. Протягом доби противник застосував 14 крилатих ракет. Вночі російські окупанти нанесли близько 27 ударів із різних видів зброї по житлових кварталах.
На Ізюмському напрямку були надзвичайно важкі бої. Наш батальйон перебував у епіцентрі війни. Ми бачили постійну сірість, кров, біль, переживали втрати близьких людей. Були дні, які називали «чорними». Коли відчували безвихідь. Відсутність зв’язку, відсутність надійного транспорту, броні, постійні обстріли, що не давали можливості вчасно підвезти на «нульовку» харчування, евакуювати поранених, забрати «200»… Про те, як відвойовували населені пункти, про те, що змінювало хід боїв, про побратимів, наших мужніх воїнів Хмельниччини, інше я й розповідаю в книзі.
— А правда, що на війні люди змінюються?
— Це так. У зоні бойових дій життя солдата постійно під загрозою. Змінити це він не може, і єдиний спосіб вижити — це виробляти нові шаблони поведінки. Боєць постійно насторожі, на будь-яку потенційну загрозу реагує миттєво. Ця реакція — ціна його життя і життя його побратимів. Тому вона так міцно, на рівні інстинктів, в’їдається в психіку. Хлопці приходять з війни, але війна залишається всередині, як постійний стрес.
Також на війні дуже швидко відбувається переоцінка цінностей. Гроші, статус, «понти» — все відходить на другий план. Уперед виходять глобальні цінності — вірність, відданість, чесність. На війні все або біле, або чорне. Є друг, є ворог. Друг захистить тебе, віддасть своє життя, і ти зробиш для нього те саме. На війні неприпустимо брехати.
— Якщо згадуємо про цінності, то навіть попри війну, для різних людей вони залишаються різними.
— На жаль. Хтось гине, а хтось розважається. Хтось віддає останнє, щоб допомогти армії, а хтось втікає та набиває пузо делікатесами. Тому я пишу про свої особисті враження: у нас начебто дві України. До прикладу, коли читав про те, що люди вийшли на протест проти відключення електроенергії, то не повірив своїм очам. Люди, ви з якої планети? Протест? А завітайте-но до госпіталів і подивіться в обличчя тим, завдяки кому ви взагалі можете ходити «на своїх двох». Подивіться на ваших захисників, які вже ніколи не зможуть ходити! Які не зможуть обійняти своїх батьків, бо нема чим! Які ніколи не побачать своїх коханих дружин! Які ніколи не почують дзвінкого оклику: «Татусь!». Подивіться в очі родичів загиблих воїнів і їм пожалійтеся, що у вас немає світла в квартирі.
А скільки їх, воїнів з ампутованими кінцівками, згаслими поглядами, покаліченими обличчями. І долями... Знаєте хто більше за всіх цінує життя? Той, хто бачив смерть ворогів, своїх побратимів. І якраз у них справжні цінності.
Тож, коли спостерігаєш, як товсті пики виставляють у соцмережах відео свого відпочинку, розваг, всередині все перевертається. Чому цвіт нації гине ще й за таких покидьків?
— Боляче і від того, що їх вистачає й «нагорі», що шкоди від них більше ніж користі.
— Корупціонери, зрадники — такий же ворог, як і на полі бою. Хіба ж це не постріл у спину патріотам, коли заступник фракції «Слуга народу» у Верховній Раді України Павло Халімон під час війни придбав дорогу нерухомість у елітному Печерському районі? Говорять про незаконне збагачення ще одного народного депутата від «Слуги народу» — Андрія Клочка. А його колега по фракції Максим Бужанський категорично відмовляється розмовляти державною мовою під час телеефіру. Подібні їм «московські зозулі» продовжують перебувати в парламенті України.
Про військових комісарів-корупціонерів навіть соромно згадувати у цей важкий час. І що, хоч кого-небудь притягнули до юридичної відповідальністі за злочин перед державою?
Американський правозахисник Сеймур Херш у своїй статті пише, що його джерело з ЦРУ оцінює рівень розкрадання українською владою приблизно на 400 мільйонів доларів за рік війни. Цих коштів вистачило б для закупівлі 20 винищувачів F-16.
Не розумію, чому корупціонери не сидять у тюрмах, хто їх покриває? Воєнний стан потребує рішучих дій, а їх немає. Навіть під час війни процвітає тіньова економіка та контрабанда товарів. Чиновники продовжують ділити частки. Вони, немов паразити, пробралися в наш спільний дім і виносять з нього останнє. Реакція влади мовчазна.
До речі, запитань до влади, яку обрали для нас не росіяни, не американці, не марсіани, а самі українці, дуже багато. Тих гострих і болючих питань, які вже стільки часу залишаються без відповіді. Про це я також пишу в книзі.
Українська влада настільки інтегрована в обслуговування бізнес-інтересів фінансово-політичних груп, що ці інтереси стоять значно вище інтересів самої держави. Але для корупціонерів є погана новина. Як думаєте, що будуть робити сотні тисяч наших захисників, коли вони повернуться з фронту в наскрізь корумповану державу? Ні, вони вже не підуть на Майдан. Вони підуть прямісінько до Верховної Ради, Кабінету Міністрів, до Офісу Президента з одним питанням: «Чому не реформували країну, поки ми ризикували своїм життям на фронті?»
Рашистська наволоч нищить нас ззовні, а корумпована влада нищить зсередини. Обидва вороги сильні, підступні і вкрай небезпечні для нашої держави. І у нас немає іншого шляху, ніж перемогти їх обох.
— Ви згадуєте в книзі про те, що Україні потрібна люстрація. Але ж, як кажуть, ми вже це «проходили».
— Все, що так називали, — було імітацією. І почати люстрацію треба з суддів. Суддівська каста має бути ліквідована. Всі судді повинні обиратися. А суди повинні бути судами присяжних.
А стосовно люстрованих суддів, то треба створити спеціальну комісію з західних юристів, громадських активістів, учасників бойових дій, журналістів та перевірити їх, родичів на предмет джерел придбання власності, капіталів, активів. За таких умов у нас поступово з’явиться незалежний суд і справедливе судочинство. Злочинна, жадібна, корумпована і безкарна каста суддів має зникнути назавжди. У правовій державі зі справедливим судом не буде опори під ногами ні для корупціонерів, ні для інших зловмисників, хапуг, їм подібним.
— А що вже тепер потребує рішучих змін, на Ваш погляд?
— Відмова від московського патріархату. Це остання надія путіна в Україні. Як відомо, Києво-Печерську лавру, що є національною пам’яткою України, перетворили в підпільну імперію. Без дозволу держави тут створені крамниці, ресторани, готелі. Лавра довгий час була місцем збору проросійських сепаратистів. Саме тут були виявлені люди без документів, громадяни росії, російська література і великі суми грошей в рублях і доларах.
Головний церковник росії патріарх кіріл назвав війну в Україні «святою справою». За його словами, війська росії в Україні воюють «за майбутнє» своєї країни, і закликав росіян відкласти внутрішні розбіжності.
Також він закликав росіян працювати разом, тому що «тоді у нас буде сила, якої будуть боятися ті, хто мріє погубити землю російську», і зазначив, що «захист батьківщини», як він називає війну в Україні, є найбільшим обов’язком і священною справою кожного.
Саме тому, як влучно сказала письменниця Оксана Забужко: «Людство має виблювати з себе росію, щоб не загинути від отруєння злом». Так, це маразм, коли московські рашисти вбивають тисячі українців, навіть немовлят, а люди і далі ходять до московської церкви.
Також ще навесні 2014 року українці мали би забути російську мову. Цього не сталося і «асвабадітєлі» посунули далі…
Коли польський адмірал Юзеф Фон Унруг потрапив у полон до німців, вони вирішили перетягнути його на свій бік — адже Унруг був етнічним німцем. На перемовини прийшов двоюрідний брат адмірала і звернувся до нього німецькою. Той відповів французькою.
«Йозефе! — здивувався брат. — Ти не знаєш німецької?» «Я забув її 1 вересня тридцять дев’ятого року», — відказав Унруг. Те саме має бути зі всіма українцями. Забути мову окупанта, відрізавши все, що нас пов’язувало.
— Про що Ви мрієте?
— Щоб після нашої Перемоги в Україні утвердилася каста воїнів. Щоб більшість хлопчиків мріяли потрапити до армії, але брали туди лише тих, хто підходить фізично, морально і ціннісно. Бо це еліта нації!
Сильні тілом і духом мають бути елітою суспільства. І армія — це кузня таких людей. Тому що ніхто не цінує державу так, як ті, хто готові за неї вбивати і вмирати. І саме військові, а не зірки шоу-бізнесу, бізнесмени чи спортсмени мають бути суспільним прикладом і користуватися найвищим престижем. На вершині мають бути ті, хто платить кров’ю.
Сьогодні Україна жива завдяки тим, хто зараз на фронті, тим хто тримає над нами небо. Віднині в Україні є свій власний Бог — військові. Без шани військовому не буде захищеної України.
Тож після війни на всі керівні посади потрібно поставити тих, хто воював з московитами на фронтах. Нині в нашій армії представлені всі прошарки суспільства: від оперних співаків до вчителів, від професорів до айтішників, від лікарів до спортсменів, від фермерів до логістиків. І вони найбільш патріотично налаштовані до своєї держави. Ось вони і мають очолити всі сфери суспільного життя України після війни.
— Якою хотіли би бачити нашу Україну після Перемоги?
— Вищі посадові особи володіють правильною українською мовою. Ніякий суржик не допускається.
Заробітчани повертаються додому, бо це їхній дім, де оплата праці на відповідному рівні.
ЗСУ, учасники Територіальної оборони, всі захисники України отримують належний соціально-правовий статус.
Реформа судової системи дає шлях для рясного надходження іноземних інвестицій. Податкова система та умови праці ліпші, ніж за кордоном. Навчатися в Україні престижно, кожен знаходить відповідне працевлаштування.
Якщо коротко, то, виходячи із конфуціанської тріади, — думка, слово, дія. Я так бачу наше майбутнє.
Хочу наголосити, що Україна переможе рашизм не тільки тоді, коли перемеле їхні танкові орди. Так, це буде перемога на полі бою. За Незалежність. І Свободу. Але це все-таки не буде кінцевою перемогою. Остаточна перемога прийде тоді, коли будуть розірвані всі ниточки, які тягнуться до імперського минулого. Тоді історія України зробить новий оберт і розпочнеться зі здорового глузду.
Війна не тільки забирає, вона дещо нам дає. Дає відчуття безмежної гордості за свою країну. Дає можливість розрізнити тих, хто з автоматом у багнюці полює на рашистів і тих, чий патріотичний пафос обмежується телеефірами або фоточкою на тлі звільненого міста. Зрештою, війна дає безцінний дар бойового братерства. Бо немає ближчих друзів, ніж ті, з якими пережив вогняний ворожий вал.
Я безмежно хочу, щоб ця війна була останньою на нашій землі. Щоб усі стали справжніми українськими патріотами у своїх переконаннях і вчинках. Щоб життєвий чин кожного українця був окреслений правдою і честю. Щоб ми завжди були готові по-справжньому захищати рідне. Щоб історія не ходила по колу. Щоб після нашої Перемоги тут ніколи більше не було голоду і війни.
А багата Українська земля родила лише хліб і дітей.
Gismeteo 
