Біженцями були недовго. З початку березня до серпня 2022-го.
Виїжджали, як і всі інші, в паніці, у великому страху. Із собою взяли одну сумку на трьох, похапцем кидаючи якісь речі, навіть не розуміючи, що саме ти береш. Безкінечні черги на кордоні, холодний дощ, розпач і втома… Але вразило тепло, з яким зустріли нас поляки. Ми наче до рідних людей потрапили. Обійняли, нагодували, зігріли.
Діти розслабилися і трохи заспокоїлися. У мене два сини — Вадим (йому тоді було шістнадцять) та Женя (тоді було десять років). У Варшаві нас поселили у своєму будинку привітні поляки, призначили допомогу. Розпочалося «біженське» життя. Було спокійно — ось основне визначення. Ми не чули тривог, не сиділи в підвалах, спокійно спали під мирним небом. Діти перестали здригатися від різких звуків, навчалися онлайн у своїй, українській, школі. У мене зʼявилася можливість підробляти (нелегально, звичайно, нехай вибачать польські друзі). Кілька разів на тиждень ходила прибирати квартири. Цей заробіток був невеликим, але досить відчутним для скромного сімейного бюджету. Словом, життя налагоджувалося. Минув місяць, другий. Якось побачила, що в мого Жені заплакані очі. «Що сталося, синку?», — питаю. Думаю, чи не образив хтось. А він каже: додому хочу, до тата, у свою кімнату, до свого кота… І Вадик, бачу, сумує за татом, за друзями. Вони просто не хотіли розповідати про свої почуття, аби не додавати зайвих клопотів. А мені, знаєте, як було? Це тільки слова про спокійний сон під мирним небом. Так, воно мирне, але ж не українське. Тому скільки виплакала сліз, одна подушка знає. І весь час совість мучила: чому сиджу тут, якщо, на Хмельниччині ситуація більш-менш нормальна? Тому почувалася ніяково при зустрічі з біженцями з Чернігова, Ірпеня, Бучі, Сум… Здавалося, що чуже місце займаю.
Чоловік заспокоював, весь час казав, щоб ми залишалися там, куди російські ракети точно не долетять. Я наче й погоджувалася, бо розуміла, що це таки правильно. Але теж тужила за рідним домом, за чоловіком, батьками. Влітку взагалі серце краялося, бо хотілося у свій садок, під улюблену вишню. Хотілося щось посіяти, вирощувати.
Чим ближче було до кінця літа, тим наполегливіше діти казали, що треба повертатися. Що, мовляв, їм не страшні повітряні тривоги, а ворог все ще за тисячу кілометрів, слава Богу. Я теж цього хотіла. Тому, власне, й не дуже опиралася. Подякували своїм господарям за гостинність і підтримку… Через два дні були вдома. Тато трохи бурчав на нас за безпечність, але ми відчували, що він щасливий, як ніколи, бо всі знову разом. Хлопці не відходили від нього ні на крок…
За кілька місяців після того, у жовтні, повернулася з-за кордону й моя подруга з двома донечками. Вони жили в Німеччині. Розповідала, що дуже комфортно їм жилося, бо мали все необхідне, соціальні виплати отримували. Щотижня привозили продуктові набори, і господарі підтримували в усьому. Але діти теж затужили за батьком й не давали матері спокою. Та вона й сама розуміла, що сімʼя — це коли постійно разом. На відстані важко зберігати цю єдність. Тому теж вирішили, що Хмельниччина — не найнебезпечніше місце, і повернулися. Чоловіка іі кілька місяців потому мобілізували. Але вона впевнена, що, коли вони в Україні, їхню підтримку він відчуває сильніше. Так само, як вони його захист.
Важко нині говорити про єдність сім’ї. Ось дружина мого сусіда, теж з двома дітьми, поїхала в Ірландію. Рік тому. І ось тепер подала на розлучення. Всі, хто на нашій вулиці, від цієї новини остовпіли. Сусід же, Сергій, сам не свій. Як на мене, це якась подвійна зрада чи що. Ти залишаєш Батьківщину. Ти залишаєш чоловіка, батька своїх дітей, якого можуть мобілізувати, а він може на фронті загинути. І ти хочеш з ним розлучитися! Ви думаєте, це один такий випадок? Кажуть, що вже про сотні подібних чули. Війна, будь вона проклята, все розтрощила, знищила. Життя, долі, наші плани, майбутнє…
У мого Вадима цьогоріч був у школі випускний — закінчив середню школу. Дивилася на дітей, і серце стискалося: що їх чекає у житті? Чому такі випробування випали на їхню долю? Але він молодець, оптиміст. Втішає мене, вірить, що ми обовʼязково переможемо. Став студентом Хмельницького національного університету. З нетерпінням чекає початку навчання.
Минає рік, як повернулися з чужини додому. І минає 547-й день кривавої російсько-української війни. Мої діти, здається, вдвічі швидше подорослішали. Їм болить усе, як і нам, а, може, ще й більше. Ми ростили їх для щастя, а, виявилося, для страждань. Але, попри все, ми повернулися, тому що любимо свою Батьківщину. Хтось мусить бути з нею у такий важкий час.
З Днем Незалежності, Україно!
Gismeteo 
