Ні, мова не про втому від праці чи спеки. Вона хоч і виснажлива, але швидко минає. А ось втома від війни — це важко і надовго.
За півтора року повномасштабної війни, мабуть, в Україні вже не залишилося жодної людини, якій би так чи інакше вона не завдала болю. Хтось втратив рідних, близьких чи знайомих, хтось домівку і звичне спокійне, розмірене життя з регулярними поїздками на відпочинок. Хтось втратив спокій, бо найрідніші люди там, на «нулі», щогодинно і щохвилинно ризикують життям і здоров’ям. Вони нервово здригаються від кожного телефонного дзвінка і не знаходять собі місця, коли дзвінків довго немає. І це справжнє пекло, якого навіть великий італійський поет Данте Аліг’єрі не міг уявити й описати у своїй «Божественній комедії». Бо то література, а це — життя.
І цих людей можна зрозуміти і пpобачити їхні іноді дуже невиважені думки і судження про хід війни і її завершення. Бо ж не видно краю тій біді. А тут ще й телевізійні патякали (бо інакше й не назвеш) ляпають невтомно язиками то про швидкий контрнаступ, то про ледь не миттєве звільнення всіх окупованих територій, то про диво-зброю, яка вмить знесе всю рашиську нечисть, а то розказують казочки веселкові про відбудову і райське життя після війни. І загалом поводяться так, ніби до перемоги і миру залишився один крок. Але то тільки в телевізорі. Дійсність же насправді така далека від телекартинки, що й справді можна впасти у відчай. А відчай безжально висмоктуватиме силу, позбавлятиме хай і маленьких, але радощів життя, отруюватиме нас. У цій ситуації багато хто просто закривається від війни і всього, що з нею пов’язане, жадаючи закінчення її у будь-якій формі, і одночасно не бажаючи, щоб хтось із близьких ішов до війська.
Як з цим боротися? Найперше, нагадувати собі, що у всіх наших бідах винні не наші політики і високопосадовці (хоч до них є мільйон запитань і претензій), не наші зарубіжні партнери і союзники (вони допомагають у тих розмірах, які вважають потрібними), і не ми самі чи сусіди через вулицю, а путінська росія. І щоб припинити наші страждання, потрібно її перемогти. А це можуть зробити тільки наші захисники і захисниці із ЗСУ. Отож їх необхідно підтримувати. А ще намагатися практично допомагати тим, хто страждає від втрати рідних, яких убили окупанти…
Напередодні Дня Незалежності довелося поспілкуватися з військовим медиком з позивним Док, котрий приїздив у коротку відпустку — першу за півтора року повномасштабної війни. Лише перелік населених пунктів, де воювала його бригада, зазнавши чималих втрат, здатний викликати шок у звичайної людини. Адже це ділянки фронту від Мар’янки і Бахмута, до Миколаєва і Херсона.
Звичайно ж, про всі важкі бої, які йому довелося пройти разом з побратимами, він не розповідав. Але пригадував окремі епізоди з гумором, по-доброму підсміюючись і над собою, і над своїми друзями. А про втому від війни не говорив нічого. Хоча, здавалось би, хто-хто, а він мав би втомитися до нестями, адже півтора року на «нулі» (а якщо рахувати з 2014 року, то вже й дев’ять!), то таки не жарти.
А ось що його вразило і неприємно шокувало, так це життя в тилу і чиновницька байдужість. Він ніяк не міг зрозуміти, чому для того, щоб узяти якусь довідку, потрібно годинами чекати і оббивати численні пороги різних кабінетів, отримуючи відмови часто за надуманим приводом? Чому люди на другому році повномасштабної війни живуть так, ніби її і немає зовсім? Чому там, «на передку», гинуть хлопці і дівчата, а тут тривають гульки і веселощі? Чому з його друзів, які ще 2014 року пішли добровольцями на війну, вже мало хто залишився в живих, а тут молоді і здорові чоловіки розважаються у барах і ресторанах? Хто стане на місце загиблих і поранених? Зрозуміло, що і підсумок від побаченого в нього був дуже гнітючий: «Якщо ТУТ нічого не зміниться, то Україні не перемогти». Ось його оцінка «тилової» втоми…
І таке різке незадоволення розслабленістю людей у тилу, абсолютно умотивовано проявляється насамперед у тих бійців, котрі на фронті боронять Україну. Характерна вона і для тих, хто допомагає нашим воякам, і хто тісно особистісно і емоційно пов’язаний з воїнами, які борються з ворогом. І саме в цьому і полягає їхня втома. Вони вважають, що подолати її можна тільки мобілізувавши всі сили та ресурси на потреби війни.
Але якою б не була втома від війни, ми її маємо перетерпіти, аби вистояти, бо іншого виходу просто немає.
Gismeteo 
