Курси валют

Найвищою відзнакою своєї роботи вони вважають не ордени та грамоти, не вшанування на різних заходах, а прості, здавалося б, повідомлення: вантаж доставлений. І щоб почути ці бажані слова, десятки, сотні людей день у день печуть, варять, закатують, заготовляють, плетуть, шиють, організовують… Лише за цей рік з Теофіпольщини на Херсонський, Запорізький, Донецький, Харківський напрямки відправлено майже сто тонн вантажів. Із перших днів війни представники місцевого бізнесу, громадських організацій — ветеранів, Червоного Хреста, інших об’єдналися, щоб допомагати. Бо ж під час війни не маємо права вичікувати, не маємо права на бездіяльність і аморфність.

— Кожна копійка, допомога, навіть незначна, на чийсь погляд, мають значення. Це повинні розуміти всі — від старого до малого, — каже ініціатор волонтерської організації «Гуманітарний штаб Теофіполя» Андрій Петринюк. — Невже, думаю, не мучать докори совісті тих, хто продовжує жити, наче й немає в нас страшної війни? Хіба не усвідомлюють, якщо буде працювати тил, то і захисникам нашим буде легше, — додає Андрій Васильович. — Ще з початку АТО доля мене звела з волонтерами з Тернополя. «Десантно-козацький рій», який очолив Володимир Мосейко разом з однодумцями, розгорнув дуже активну діяльність. І згодом нам разом вдалося створити Подільсько-Волинську Січ на межі Теофіпольщини й Лановеччини, що на території Тернопільської області. Вирішили, що на Січі будуть оздоровлюватися діти зі східних областей, діти наших бійців АТО/ООС.
Вважаю, ми зробили дуже важливу справу. Уявіть, що з початком повномасштабної війни люди, яким довелося рятуватися від війни, приїхали саме у сім’ї дітей, з якими здружилися тут, на Січі. Якби ж то подібні патріотичні центри були створені в усіх областях, можливо, не було б такого болючого поділу між сходом і заходом. Цього літа, до речі, на Подільсько-Волинській Січі загалом оздоровилося 500 дітей.
Співпраця теофіпольців і тернополян не припиняється. Щоразу, коли «Десантно-козацький рій» відправляв вантажі, в тому числі й з-за кордону, в «гарячі» точки сходу та півдня країни, Андрій Петринюк долучався. Проте потреба зайнятися організацією, відправкою вантажів на фронт, на деокуповані території ставала все злободеннішою. Чимало чоловіків із Теофіпольщини стали у військовій стрій, тож їм, їхнім частинам потрібна була конкретна допомога. І налагоджені зв’язки з громадами Херсонщини — Дар’ївською, Маріїнською — визначили більш конкретні запити.
— І ми створили гуманітарний штаб, який, на щастя, розширювався все більше. Доєднувалися громадські організації і врешті об’єдналися в Благодійний фонд «Добра, Надії і Любові».
Може, це звучатиме трохи піднесено, але саме такі риси характеризують усіх цих людей. Анатолій Козак, Анатолій Стучинський, Микола Тимощук, Василь Гандовський, Володимир Кобера, Сергій Рудківський — це люди, які щодня працюють, не втомлюються допомагати.
«Втомилися» — слово, яке нерідко чуємо останнім часом. А ми просто не маємо права втомлюватися. Коли важко, треба згадати воїнів у окопах, без сну, без перепочинку, під обстрілами — і таку «втому», як рукою зніме.
Я ось дивлюся на сільських жителів, — продовжує Андрій Петринюк. — У селах переважно пенсіонери старшого віку. Вони мало не останні закрутки віддають на армію. Картоплю, моркву, цибулю, буряки, словом, усім, що вирощують, діляться. Збір продуктів організовували не раз, і завжди люди приносять, що можуть, не нарікають, мовляв, «своє вже віддали». Старше покоління особливо знає, що таке біда, і як треба гуртуватися, щоб її пережити.
Дуже добре, що об’єдналися у волонтерський осередок жінки в селі Колки. Вони ї парять, і варять, і печуть — сотні відерець із різними стравами ми відправили бійцям. Так само і в Шибеній — працюють господині вправні, поки не виконають «норму».
Щодня Андрій Петринюк за власні кошти заправляє пальним машини, аби об’їхати та, за домовленістю з волонтерами, жителями сіл, зібрати продукти, речі, інше. Потім у складі «Гуманітарного штабу» все сортують, пакують, вантажать у фури.
— Якось почали завантажувати ящики, бачу, замало їх буде, заповнити фуру не вдасться, а машина повинна відправлятися наступного дня. Телефоную Олександру Співаку зі Старокостянтинова — він одразу виділив 20 мішків цукру. Аграрій Василь Мастій зі Святця, Василь Кравчук із Волинці, Володимир Пецюк із Кунчі, а також Віктор Лебединський, який керує підприємством «Добрий хліб» — теж оперативно відгукнулися. Тож майже 23 тонни вантажу відправили за 900 кілометрів. Це — надійні благодійники, які за будь-яких обставин знаходять можливість виручити, подати руку допомоги. Ось із такими людьми, а не з диванними експертами, галасливими критиками із «задертими носами», ми відправили тонни вантажів.
Якось до мене приходить боєць, запитує, скільки коштуватиме відправка УАЗа до його військової частини. Бо йому один перевізник «загнув» ціну 20 тисяч гривень. Мене аж розпирало від злості: на кому заробляєте? За свої кошти я переправив машину до місця, ще й завантажили її різними продуктами. Нехай хлопці згадають земляків добрим словом.
Керівник «Гуманітарного штабу» перериває розмову на телефонний дзвінок, а за тим вже з’явилося відеоповідомлення. Воно з Харкова. Волонтери, біля вщент завантаженої фури, повідомляють, що вантаж отримали.
— Слава Богу, — відповідає Андрій Петринюк. — Тримайтеся і кажіть про потреби. Будемо на зв’язку.
Віднедавна теофіпольські благодійники почали співпрацю з волонтерською організацією Харкова, що вже там, на місці, розподілятиме вантаж для військових частин і для населення деокупованих територій, орієнтуючись на запити.
— Досі ми самостійно відвантажували все: трохи там, а трохи — в іншому місці. Заїхали були навіть за 45 кілометрів від Бахмута. Військові нам кажуть: «Ви так ризикнули. Тут же дрони орків фури відстежують…» Тож визначаємося, де краще розвантажити машину. Конкретні передачі від рідних, намагаємося доставити з рук в руки.
Вже зараз, до речі, починаємо підготовку до Різдвяних свят, щоб встигнути закоптити та передати бійцям домашню ковбасу, м’ясо, інші продукти, щоб відчули аромат рідного дому. І щоб так знову нагадати їм про нашу величезну вдячність за те, що захищають…
Найщиріших слів заслуговує кожен, хто своєю небайдужістю, совістю, честю, працею здобув високе право називатися волонтером. У День волонтера, який відзначаємо 5 грудня, нехай кожне волонтерське серце буде зігріте вдячністю всієї України.